Розділ 15

Пронизливий звук свистка разом розвіює мару ― друзі йдуть, а я, розвернувшись, кидаюся бігти, розуміючи, що втратила кілька дорогоцінних секунд на старті.

Сьогодні я фінішую остання, так і не зумівши скоротити розрив, але в інших вправах усе ж удостоююся стриманої похвали від майстра Рассела. Тренування вичавлює з мене не тільки останні сили, а й зайві думки та переживання.

Ну, подумаєш, друг. І що з того? Миле личко і пара реплік ще нічого не означають. Він, напевно, з усіма такий доброзичливий, і в тому, що мені сподобався, немає нічого дивного... Як сподобався, так і розподобається. Тепер головне їм уже обом на очі не потрапляти. Хоча, якщо в нас факультатив у цей час планується на постійній основі, то це буде вельми проблематично...

Швидко збігавши після тренування в душ і зрозумівши, що до закриття бібліотеки залишилося трохи менше години, чимдуж припускаю туди.

Ухольники, ухольники... От же потайливі тварюки. Про них гнітюче мало написано в книжках. Інформацію доводиться збирати буквально по крихтах.

Виявляється, це дрібна, шкідлива, умовно небезпечна нечисть, яка живе в болотистій місцевості Леданії. Розважається тим, що заманює заблукалих подорожніх у непрохідну хащу, наслідуючи голоси людей, як правило, тих, яких добре знає жертва. Має слабкі ментальні здібності та лякливий характер, намагаючись впливати лише на самотніх мандрівників.

Мені все ж вдається зліпити досить-таки пристойну доповідь, незважаючи на бібліотекарку, яка гнівно шипить над вухом. Вона-то, швидше за все, розраховувала змитися додому раніше сьогодні, а тут на тобі, таке щастя у вигляді мене незрівнянної привалило, і сиділо ж до останньої хвилини.

Ручаюся, коли я нарешті закінчую роботу і, попрощавшись, звалюю в гуртожиток, у спину мені летить не одне гнівне прокляття з вуст поважної містріс Баум.

У кімнаті я застаю воістину приголомшливий і дивовижний бардак. Уся підлога біля ліжка моєї сусідки всіяна всілякими вбраннями, коробками з-під капелюшків і черевиків, панчохами та рукавичками. Сама ж Юлалія сидить на килимі, поникнувши від тягаря гірких і життєво важливих дум.

— До нас вторглися монголи і вчинили погром? — запитую, оглядаючи все це неподобство.

— Хто? — підкидає голову сусідка. Локони, ретельно укладені й акуратно завиті, підстрибують, як пружинки, кумедно коливаючись навколо обличчя.

— Не важливо, — відмахуюся від запитання і сідаю біля неї. — Що сталося?

— Мене покинув наречений, — утикається мені в плече сусідка. — Обіцяв одружитися-а-а-а! Обіцяв дочекатися-а-а-а! — тужливо підвиває вона, щедро зрошуючи мою блузку сльозами. — Я вже їхати додому зібралася, а він, гад такий, телеграму надіслав, що між нами згас вогонь, і його серце належить іншій. В очі мені сказати побоявся, підлий боягуз!

Завивання змінюються гіркими риданнями. Плечі Лалі здригаються від схлипів. Я, отетерівши від великої кількості особистої інформації, що звалилася на мою голову, втішно поплескую дівчину по спині. Заспокоювати мені не часто доводилося, і тепер я почуваюся трохи ніяково.

Особисто я вважаю, що гріш ціна такому нареченому, і нехай котиться на всі чотири сторони, тільки от не скажу ж я це нещасній сусідці. Вона так убивається за ним, що ці слова звучатимуть насмішкою і неповагою до її почуттів.

Утім, Юлалія і сама сяк-так заспокоюється, ще раз обсипавши невірного нареченого злісною лайкою, і, наостанок гучно шмигнувши носом, відсторонюється.

— Дякую, — бурчить, трохи соромлячись свого бурхливого вияву почуттів. — Я твою сорочку зіпсувала, вибач.

— Нічого страшного, — підводжуся на ноги і беруся перевдягатися в домашній одяг. — Я все одно її збиралася випрати на вихідних.

— А ти... тобі випадково не треба нікуди завтра? — раптово запитує сусідка і, бачачи моє здивування, опускає очі й зовсім тихо закінчує: — На ринок, наприклад, або в магазин... Я б із тобою сходила... Відволіклася б...

Але щойно я, вже вбравшись у м'які штани і вільну сорочку, у яких звикла ходити по кімнаті, приходжу до тями від подиву і збираюся відповісти, у двері лунає нерішучий стукіт.

— Єсеніє, можна? — в отвір просовується кучерява голова Стюарта, що все ще відливає рудиною.

— Так, проходь, — дозволяю, перед цим обмінявшись поглядами із сусідкою та отримавши від неї ствердний кивок.

— Е-е-е-е, привіт, — злегка зам'явшись, обводить очима бардак у кімнаті Стюарт. — Я тут чого хотів... Наші завтра всі збираються святкувати... як би сказати... Ну, перший тиждень в академії... Заодно й познайомитися ближче. Ти йдеш?

— Ну, не знаю... напевно... — тягну, трохи здивована пропозицією.

Не звикла я якось до дружніх посиденьок і компаній. Але ж тут не притулок, де я була чужа, і зараз саме час змінити своє життя і отримати те, чого мені бракувало в минулому.

Раптом мій погляд натикається на посмутнілу Юлалію. Їй зараз теж потрібна підтримка, до того ж величезна.

— А ти хочеш із нами? — несподівано запитую в сусідки. — Обіцяю, нудно не буде. Наша група ще ті вигадники.

— А можна? — підкидає голову Лалі, сяючи надією, як начищений самовар.

— Звісно, можна, — задоволено всміхнувшись, киває Стю. — У нас дівчат у групі мало, а з ними веселіше. Тоді ми по вас зайдемо завтра ввечері?

— Ага, — згідно киваю, радіючи, що проблема вирішилася. Одним пострілом — та двох зайців, як тут не радіти!