Розділ 14

Фізкультуру любити в мене не виходило ніколи. Не скажу, що я була останньою за нормативами або занадто кволою, щоб виконувати вправи, швидше ― просто не розуміла, навіщо це все. Нехай там біг або аеробіка — вони хоч форму допомагають підтримувати, але в нас у притулку і так особливо вгодованих не спостерігалося. А решта... Ну метнеш ти цей м'ячик на кілька кроків, і що? Як це вміння допоможе в житті? 

А, виявляється, допоможе ще й як, якщо ти вчишся у справжній академії магії.

Бойова підготовка була обов'язковою для всіх груп без винятку. Не важливо, яку спеціалізацію оберуть спудеї на другому курсі, на першому доводиться пітніти всім однаково. А нам, запізнятам, ще й подвійно.

Натягуючи спортивні штани, великодушно позичені сусідкою, не перестаю радіти, що сьогодні вже п'ятниця, і це остання пара. За клопотами, турботами і новими враженнями тиждень пролетів приголомшливо швидко. І хоч вчитися було захопливо, але втома і перенасиченість подіями дається взнаки. 

І якщо з Юлалією ми так-сяк порозумілися ― вірніше в нас був нейтралітет, який іноді порушувався взаємовигідною допомогою. То ситуація з покаліченим блондином виявилася ще тією скалкою.

Перші пару днів я з побоюванням ходила коридорами академії, озираючись і видивляючись у натовпі шевелюру своєї жертви, що мала б відливати ніжною блакиттю. У тому, що блакитний блондинчик несамовито бажає мені помститися, я не сумнівалася ні краплі. 

Але доля вберегла мене від таких побачень, і до кінця тижня я зовсім заспокоїлася, малодушно понадіявшись, що все зійде мені з рук. І так проблем хоч греблю гати. Реферат, до прикладу, про цих самих ухольників, хай їм грець, я ще й не починала робити. 

Книжки, які мені підходили, як на зло, з бібліотеки не дозволялося виносити. А часу, щоб попрацювати з матеріалом у читальному залі, у мене просто не було. Щодня крім пар за розкладом доводилося залишатися ще й на факультативи. І сьогодні мені просто кров з носа треба встигнути зробити конспект.

Переодягатися я, навчена досвідом проживання в притулку, закінчую однією з перших і виходжу на стадіон. Дехто з наших уже почав розігріватися перед пробіжкою, хоча тренер ще не відпустив старшокурсників, у яких була пара перед нами.

— Єсеніє, ми тут, — махає мені рукою Гісберт, підкликаючи до одногрупників, що збилися в купку. 

Поспішаю до своїх, за звичкою мазнувши настороженим поглядом навколо, і приєднуюся до розминки.

— Зачекай, Єсеніє, — за хвилину торкається мого плеча Талбот. — Ти знову забула, як я тобі показував. Стегно потрібно тримати під прямим кутом, ось так. Інакше толку не буде від такої розтяжки.

Тал нам усім іноді показує якісь важливі прийомчики, які допомагають підготуватися до навантаження на тренуванні. 

Одногрупник випадково потрапив до запізнят. Його батьки ― бойові маги ― не встигли дістатися до столиці в потрібний термін, затримавшись через якусь аварію в прикордонному місті. От і довелося їхньому талановитому й підготовленому нащадку вчитися в найвідстійнішій групі на факультеті. Але добряк Тал не скаржився на життя, а взяв негласне шефство над нами, нездарами, і допомагав чим міг.

— А мені покажеш, Тале? — лунає за спиною голос Белінди. — Мені здається, я теж роблю щось не так.

Дівчина старанно кліпає довгими віями й кокетливо накручує пасмо волосся біля скроні, міряючи мене гнівним поглядом. Не інакше як око поклала на Талбота і ревнує тепер.

— Звісно, Бело, зараз закінчу з Єсенією і підійду до тебе, — щиро всміхається хлопець, коригуючи мої рухи. 

Здається, щойно я нажила собі ще одного недоброзичливця... Як там казав Кейн: «Та щоб тебе марусіси покусали!» Хто такі ці марусіси, я знати не знаю, але відчуваю, що ця фраза тут більш ніж доречна...

— Іди вже до неї, — тихо шепочу хлопцеві, який захоплено показує мені новий прийом у розтяжці. — А то вона мене без солі зжере зараз, і не вдавиться...

Талбот кидає на мене уважний погляд, потім переводить очі на Белінду, яка нервово притупує, і зітхнувши, прямує до неї. Може, пронесе?

Я, врахувавши зауваження одногрупника, продовжую займатися вже самостійно, поки до нас не підходить тренер, магістр Рассел.

— Розігріваєтеся? Молодці! — хвалить нас. — Таке завзяття мені до душі. Хто б міг подумати, що «запізнята» будуть мене тішити більше, ніж ті ж старшокурсники, — додає він, кидаючи гнівний погляд на студентів, що йдуть з поля.

Ми, окрилені похвалою — хоч у чомусь досягла успіху наша відстійна група — щасливо всміхаємося і вишиковуємося на лінії старту, щоб за сигналом почати пробіжку.

Я знаю, що хлопці, як завжди, вирвуться вперед, а дівчата будуть плентатися у хвості. Моєї дихалки вистачить максимум на два кола, і ще два я долатиму, чергуючи біг і ходьбу. Але ж коли-небудь і в мене покращаться результати?

Я вже готуюся зробити перший крок, з напругою чекаючи сигналу старту, коли раптово з'являється стійке відчуття чужого, колючого погляду. За комір ніби хлюпнули крижаною водою, викликавши нервове тремтіння. 

Щулюся від неприємних відчуттів і боязко обертаюся назад. Так і є. Група старшокурсників не поспішаючи бреде до виходу. І тільки один із них, у якому впізнаю блондина, нерухомо завмер, дивлячись прямо на мене. А піймавши мій погляд, зло примружується і гнівно стискає від злості кулаки. Мені гаплик...

Хлопець добряче постраждав від моїх маніпуляцій. Його розкішна довга грива вкоротилася ледь не наполовину, ручаюся, через фарбування у веселенький ніжно-блакитний колір. Такого не пробачають! 

Та гірше інше: дивну поведінку блондина помічає його друг. Він підходить, щоб забрати товариша з поля, а коли це не вдається — починає шукати причину. А причина — ось вона, я! І те, що цим другом виявляється Кейн, незрозумілим жалем відлунює в серці.