Розділ 13

— Але?.. — присуваюся ближче до ректора, щоб краще чути.

— Але я не з пересічних, ба більше, без удаваної скромності смію заявити, що досить сильний маг, — примружившись, запевняє ректор. — І я бачу, що твоя печатка виглядає дивною. Немовби зробленою штучно, накладеною на первісний варіант.

— Тобто? Що ви хочете цим сказати? — здивовано округлюю очі.

— Поки не знаю. Але будь певна, обов'язково дізнаюся, — припечатує майстер Езофілус. — І спробую розшукати твою сім'ю.

— Правда? — я просто не вірю своїм вухам. Невже мені допоможуть знайти маму й тата? Невже я знову їх побачу? — Дуже вам дякую!

Не стримавшись, підхоплююся зі свого місця і, оббігши стіл, обіймаю шановного професора.

— Ну-ну, годі тобі, — втішаючи, поплескує мене по спині, поки я, розчулившись, шмигаю носом. — Ти головне вчися. Я бачу в тобі величезний потенціал. І впевнений, ти ще не всі здібності нам продемонструвала, юна міс.

На цьому наша розмова з ректором закінчується, і я, попрощавшись, виходжу з кабінету, не забувши забрати свої книжки зі стільця в приймальні.

У будівлі академії темно ― я й не думала, що настільки затримаюся в майстра Езофілуса. Обережно ступаю сходами, освітленими лише настінними світильниками, що дають слабке жовтувате світло. Несподівано по спині пробігає мороз, здається, що в темних кутках приміщення ховаються мої переслідувачі, які тільки й чекають слушної нагоди, щоб напасти на мене. І хоч ректор заявляв, що тут я в безпеці і чужим на територію вхід заборонений, але мені все одно трохи страшно. Кожен шурхіт, кожен звук, що відлунює в пустельному коридорі, змушує злякано здригатися.

А коли до вхідних дверей корпусу залишаються лічені кроки, і крізь скло у стулці я вже бачу вечірнє небо, в мене з розмаху врізається хтось, хто вискочив із бічного коридору.

— Та щоб тебе марусіси покусали! — вигукують мені на вухо, вибиваючи книжки з рук.

Я, охнувши від несподіванки, сумно оглядаю розкидані по підлозі підручники. Страх змінюється злістю, і я, скреготнувши зубами, повертаюся до негідника, який мене збив.

— Ти зовсім не дивишся, куди йдеш? — гарчу, примруживши від злості очі.

Напевно, іншим разом я б зреагувала спокійніше, більш урівноважено, може, й посміялася б навіть. Але сьогодні, втомлена, голодна і вимотана до непритомності подіями цього нескінченного дня, просто не в змозі стриматися.

— Вибач, — широко всміхається у відповідь налетівший на мене хлопець, зовсім не звертаючи уваги на мій буркітливий тон. І, підморгнувши мені, кидається збирати розкидані навколо талмуди. — Я зараз тобі допоможу.

Не встигаю й оком змигнути, як книжки опиняються в нього в руках.

— Дякую, — очманіло кажу у відповідь і простягаю руки, щоб забрати. Але хлопець відступає на крок і хитає головою.

— Дозволь мені загладити свою провину. Я проведу тебе. Ти ж у гуртожитку живеш?

— Гаразд, — знизую плечима. Сумка з другою половиною підручників боляче врізається лямкою в плече, і допомога мені не завадить. — Так, у гуртожитку.

Вправно перехопивши стос підручників, він простягає мені долоню. 

— Я можу й сумку понести. Давай сюди.

Підозріло скоса дивлюся на цього послужливого індивіда й акуратно розправляю ремінь свого баула на плечі, щоб не так тиснув.

— Ні. Дякую. Я й сама можу, — подумавши, відмовляю. 

У мене там особисті речі, гроші, студентська перепустка, яку сьогодні нам видали. А цього я бачу вперше. Підручники він красти навряд чи буде, а от сумку... Хтозна.

— Як хочеш, — злегка похмурніє хлопець, але потім знову радісно шкірить зуби і навіть примудряється відчинити переді мною двері. — Мене звати Кейн. А тебе?

— Єсенія, — поспішно ступаю на вулицю, бачачи, що йому важко одночасно притримувати стулку, яка намагається зачинитися, і всі п'ять підручників.

— Першокурсниця. Група запізнят, — швидше стверджує, ніж запитує.

— Вона сама, — не бачу сенсу приховувати очевидне. Підручники ж у мене явно за перший курс, а отримувати так пізно їх можуть тільки мої одногрупники. Усім іншим видали ще два тижні тому. — А ти?

— Я на п'ятому вчуся. Факультет артефакторики, — виблискує очима хлопець, кидаючи на мене зацікавлений погляд.

На вулиці ще досить світло, і я цілком можу розгледіти зовнішність свого супровідника. Каюся, першої миті, коли він мене збив, я подумала, що це той самий блондинистий хмир, якого я сьогодні двічі покалічила, але, уздрівши темне, короткувате волосся, яке легко розрізнити навіть у сутінках, швидко заспокоїлася. Тепер же я бачу, що в Кейна воно вугільно-чорне, ледь кучеряве, довжиною до коміра, а очі несподівано світлі — сірі або блакитні. Цікаве поєднання...

— Що? — підіймає брови хлопець, помітивши мій пильний погляд. — Подобаюся.

Спалахую, заливаючись рум'янцем.

— Та ну тебе. Просто світлі очі й темне волосся не часто зустрінеш... — намагаюся виправдатися, старанно приховуючи, що зовнішність Кейна мені й справді сподобалася.

— Я з Примор'я, — пояснює хлопець. І хоч мені це ні про що не говорить, але я, про всяк випадок, тямущо киваю у відповідь. — У нас там, звісно, є свій магічний університет, але мені хотілося вчитися в столиці.

За розмовою дорога додому виявилася несподівано короткою і непомітною.

— Ось ми і прийшли, — оголошую я, зупиняючись перед своїми дверима і забираючи книжки. — Дуже дякую за допомогу.

— Нема за що, мала, — махає рукою Кейн. — Звертайся, якщо що. Я живу в триста тринадцятій кімнаті на третьому поверсі.

— Я запам'ятаю, — обіцяю у відповідь і штовхаю свої двері. Невже я нарешті вдома?!