Розділ 12

У бібліотеку я встигаю буквально за п'ять хвилин до закриття. І тепер ось, навантажена цілим стосом книжок, половина з яких у сумці, а половина в руках, стукаю в приймальню до ректора, ризикуючи випустити все це добро на підлогу.

Секретарка, містріс Дашил, оглянувши мене з голови до ніг підозрілим поглядом, усе ж пропускає до професора Езофілуса.

— Можна, я це тут у вас залишу? — роблю брівки будиночком, киваючи на стос підручників у руках.

Жінка, спохмурнівши, усе ж дає згоду, і я, недовго думаючи, звалюю книжки на стілець для відвідувачів і, постукавши, заходжу в кабінет.

— Доброго дня, професоре Езофілусе, — переступивши поріг, залишаюсь ніяково м’ятись біля дверей.

— Доброго дня, юна міс, — усміхається мені ректор, відкидаючись на спинку свого крісла. — Чим зобов'язаний?

Переминаюся з ноги на ногу, не знаючи, із чого почати. Як розповісти незнайомій і чужій людині, що я з іншого світу? Чи не обернеться це для мене чимось катастрофічним? А раптом виключать з академії? Або взагалі здадуть на руки тим, хто за мною полює.

Нервуючи, накручую кінчик своєї розпатланої коси на палець. Але ж Ашкай сказав, що йому можна довіряти. А Ашкай мене врятував. Хоча чи можу я і йому вірити. Він, як на мене, теж якийсь підозрілий... Голова просто розколюється від думок...

Утім, віддати перстень я повинна все одно, обіцяла ж, тому лізу в кишеню за ним.

— Вам тут передав один ваш знайомий, — бурмочу собі під ніс, копирсаючись у кишені.

А коли підіймаю очі, вивудивши нарешті невловну дрібницю, крім ректора, який зацікавлено спостерігає за мною, чітко бачу напівпрозорого сірого кота, що, застрибнувши на стіл, поважно проходиться по стільниці і, широко позіхнувши, лягає якраз навпроти Езофілуса. Здивовано кліпаю — звідки тут узятися коту — не відразу впізнавши в ньому загадкового Химеру. А коли розплющую очі, чоловік уже сидить насамоті, тваринки немов ніколи й не було.

Набравшись сміливості, підходжу до столу, віддаю перстень ректору, а сама ще раз підозріло оглядаю порожню стільницю і навіщось зазираю під неї. Кота немає. Але, може, таким чином тварина хотіла мені показати, що майстру Езофілусу можна довіряти?

— Звідки в тебе печатка? — перериває мої роздуми голос ректора.

Опускаю погляд і старанно застібаю кишеню на спідниці, з якої я витягла прикрасу. Мені ніяково і трохи страшно бути відвертою з незнайомою людиною. Наскільки я маю бути з нею чесною.

— Мені її дав Ашкай, — не підіймаючи очей, тихо кажу. — І сказав, що вам можна довіряти.

— Ашкай? — з губ професора зривається здивований вигук. — Ти знаєш Ашкая?

Підіймаю голову, вдивляючись в його обличчя й намагаючись прочитати на ньому відгомони хоч якихось почуттів, які підкажуть мені, як поводитися далі. Але вигляд у майстра Езофілуса абсолютно непроникний і відстороннений. Той перший вигук був єдиною емоцією, яку собі дозволив незворушний ректор.

— Я йому зобов'язана життям, — зізнаюся, сідаючи на стілець, запропонований майстром Езофілусом.

Моя розповідь займає чимало часу, один раз до нас стукає секретарка, у якої закінчився вже робочий день, і ректор, попросивши принести нам чаю з печивом, відпускає жінку додому. А я все говорю й говорю, перервавшись лише раз, щоб скуштувати частування, аж надто сильно в мене бурчить у животі. Не здивуюся, якщо саме ці звуки спонукали майстра Езофілуса попросити перекус.

Під кінець розповіді в мене вже дере в горлі й трохи хрипне голос. З вдячністю приймаю чергову чашку чаю з медом з рук дбайливого ректора і роблю ковток, насолоджуючись дивовижним смаком і відчуваючи, як тепла рідина приємно обволікає зболіле горло. Від професора я не приховала нічого, розповівши від самого початку про все, починаючи з моєї загадкової амнезії і закінчуючи потраплянням до академії.

— Вражаюче. Просто вражаюче, — промовляє ректор Езофілус, задумливо погладжуючи акуратну бороду. — Тебе Ашкай попередив нікому не розповідати про те, що ти з іншого світу?

— Звісно, — киваю. — Утім, я й сама це розумію. У вас до прибульців не дуже добре ставляться, так?

— Ну не те щоб... — відводить погляд ректор. — Просто час у країні неспокійний. І я боюся, що тебе сюди перенесли з дуже і дуже поганими намірами, наслідки яких не тільки для тебе можуть закінчитися трагічно, а й для інших людей.

Похлинувшись від подиву чаєм, розсудливо ставлю чашку на стіл.

— Як це? 

— У тебе, Єсеніє, дуже цікава аура. Я бачу на ній печатку нашого світу. І будь-який, хоч трохи здібний чарівник теж її бачить, як Ашкай, наприклад, який і відправив тебе в академію під мій захист. Але... — робить багатозначну паузу чоловік, піднявши палець догори.