Розділ 5

Відчуття нудоти і легке запаморочення швидко минають. А я вже з цікавістю оглядаю величезну, прикрашену мозаїкою залу з високими стрілчастими вікнами і безліччю телепортаційних дверей, людей, що снують, немов величезні мурахи, і акуратних службовців в однаковій темно-синій формі із золотими галунами і позументами.

— Міс, будьте ласкаві, відійдіть. За кілька хвилин телепорт відкриється для нових відвідувачів, — звертається до мене черговий і вказує рукою на кілька стільців біля стіни. — Якщо ви погано почуваєтеся, можете відпочити он там.

— Дякую, — відказую чоловікові й поспішно тупаю до вказаного місця.

Почуваюся я вже добре, але мені потрібен час, щоб осмислити те, що сталося, ще раз повторити напам'ять завчений маршрут до академії й одягнути павутинку.

Порившись у кишенях, витягаю на світ божий підвіску і перстень, який заплутався в ній. Скептично розглядаю плетене намисто, слабко собі уявляючи, як воно має мене сховати від чужих очей. Але, переконавшись, що на мене ніхто не дивиться, слухняно просовую голову в шнурок. Якщо Ашкай сказав, що воно здатне зробити мене непомітною, значить, так воно і є. Причин брехати мені в нього не було, а до магії в цьому світі я якось одразу поставилася спокійно. Адже без неї навряд чи можливі такі переходи.

Щойно захист опиняється на шиї, у душі розливається почуття спокою та умиротворення. У тому, що мене ніхто не помічає, переконуюся одразу ж, коли один пан, який володіє вельми вражаючими тілесами, ледь не гепається мені на коліна і, лише почувши мій здавлений писк, пересідає на інший стільчик. Квапливо вибачившись, огрядний відвідувач за кілька секунд забуває про моє існування, і цього разу намагається на мене прилаштувати свій важкий баул. Знову обурено вигукую, нагадуючи про себе, і вислуховую нову порцію вибачень. То ось, виявляється, як працює павутинка? Мене просто не помічають, поки я чим-небудь не видам себе.

А поки я для всіх невидима, намагаюся розгледіти перстень, який мені вручив ковбой. Золота печатка виглядає дорогою і майстерно зробленою. Я не дуже-то розбираюся в прикрасах, але золото від звичайної блискітки відрізнити можу, та й красу химерного гравіювання відзначити в змозі. 

Цікаво, звідки у провінційного жителя, партизана якогось там загону, така цікава річ і зв'язки з ректором столичної академії? Ашкай, мабуть, не такий простий, як здається на перший погляд. Утім, мені це абсолютно по барабану. Навряд чи ми з ним коли-небудь побачимося. А навіть якщо і перетнемося де-небудь, то малоймовірно, що я зможу його впізнати. А він, упевнена, вже й думати забув про якесь там дівчисько, яке врятував із рук викрадачів.

Ховаю прикрасу в нагрудну кишеню сорочки, розсудивши, що так більша ймовірність не загубити цінний вантаж, і, закинувши мішок на плече, виходжу із зали. Якщо я хочу сьогодні потрапити до академії, то треба поспішити. За пів години прийом закінчується, а мені ніде переночувати, щоб прийти наступного дня зранку.

На моє превелике щастя Ашкай вміє дуже точно описувати дорогу, а я слухати і запам'ятовувати. Відділення телепорту він вибрав найближче до будівлі академії. Мені варто лише піднятися вгору вимощеною бруківкою вуличкою, пройти через величезний, приголомшливо красивий парк із фонтанами, і я вже перед головним корпусом своєї майбутньої альма-матер.

Величезні ковані ворота широко відчинені, ніби запрошують увійти в них, і я на секундочку завмираю, набираючись духу, щоб ступити вперед. Мене охоплює дивне відчуття, що цей самий крок, який я ось зараз зроблю, буде не просто кроком у ворота навчального закладу, а кроком у нове життя, яке на відміну від мого старого буде набагато цікавішим, незвичнішим і, цілком можливо, небезпечнішим. Але саме для такого життя я і була народжена.

Мене, дякувати Богу, люди навколо продовжують не помічати, і я легко маневрую між студентів, що снують туди-сюди, намагаючись нікого не зачепити в натовпі. На дошці оголошень біля вхідних дверей чітко написано, де саме приймає абітурієнтів комісія, і я, зупинивши першого-ліпшого хлопчину, цікавлюся, як потрапити в аудиторію триста один. Здивований адепт дивиться на мене круглими очима, не розуміючи, звідки я взялася, але досить-таки зрозуміло пояснює, як відшукати потрібний мені кабінет.

Легко збігаю сходами на третій поверх і без труднощів знаходжу заповітні двері. Я, чесно кажучи, думала, що біля них товпитиметься ціла юрба знервованих абітурієнтів, але коридор порожній і тихий. Мабуть, пари вже закінчилися, і всі учні поспішили змитися додому або в гуртожиток, а вступати майбутні спудеї приходили вранці, зараз же до кінця прийому залишилося всього лише десять хвилин.

Уперше мене охоплює страх. А раптом я не вступлю? Раптом Ашкай помилився, і в мені немає й краплі магії? Раптом члени комісії розійшлися по домівках, і мені доведеться сюди пертися ще й завтра, а ніч провести на вулиці під лавкою?

Ця купа усіляких «раптом» настирливою пташиною зграйкою крутиться в мене в голові і заважає не тільки зв'язно мислити, а навіть натиснути на ручку або постукати. Тепер-то я чітко розумію, що хочу тут вчитися не для того, щоб сховатися від найманців, а тому, що дійсно відчуваю — це моє місце.

«Ну ж бо, Сенько! Давай! Не дрейф!» — даю собі подумки стусана і підіймаю кулак для стукоту. 

Уривчастий звук лункою хвилею прокочується приміщенням, змушуючи занервувати ще більше. Як же мені страшно! Ну просто до бісиків!