Розділ 4

Ні те, ні інше зробити в мене не виходить. Натомість я підводжуся на ноги, обтрушую від прилиплого до штанів сухого опалого листя джинси і, зітхнувши, видаю:

— Ну, ведіть мене у свою академію.

Герої ще з хвилину свердлять мене підозрілими поглядами, а потім Яс іде, пробурчавши, що сходить за кіньми і прибере наслідки бою на галявині. А Ашкай береться поправляти пов'язку на обличчі, що злегка сповзла, час від часу кидаючи на мене недовірливі погляди.

Внутрішньо гмикаю, потішаючись над такою реакцією на мою спокійну пропозицію, і незворушно знімаю вже непотрібну теплу куртку.

А вони що думали, я битимуся лобом об землю, посипатиму голову попелом, волатиму про несправедливість буття, гепнувшись на коліна? Дзуськи. Обійдемося і без цього театру. І хоч серце моє стискається від хвилювання, а нещодавно пережите викрадення і вперше побачена смерть досі викликає нервове тремтіння, але я жива і здорова, а це головне.

З притулку я і так збиралася йти, куди податися вчитися після школи не придумала, відчуваючи, що жодна галузь мене не приваблює. Може, якби я пам'ятала своє минуле життя до того, як опинилася в дитячому будинку, моя реакція на новий світ була б більш бурхливою, наповненою горем і жалем. А так у моїй пам'яті лише казенні стіни, не надто привітні однокашники і байдужий персонал. Була в мене близька людина, і та зрадила, промінявши на тридцять срібняків, нехай земля йому буде скловатою.

А ще в мене раптово прокидається дурна надія, що своїх батьків я знайду саме тут. Ця надія, це почуття ласкавою пухнастою кішкою муркоче в мене в душі і згортається теплим м'яким клубочком у потаємному куточку мого серця.

Ковбої не погребували прихопити із собою конячок, які раніше належали мерзенним викрадачам і були щедро нав'ючені вельми цінною і без сумніву корисною для партизанів поклажею. І тепер ми такою ось невеликою процесією у складі каравану конячок, двох бравих вершників і мене, яка бовтається за спиною Ашкая безвольною тушкою, рушаємо в дорогу.

Мої земні речі ми ретельно уклали в мішок, а на мене нап'ялили змінний комплект одягу одного з бандитів, який міг похизуватися, порівняно з іншими, найскромнішими габаритами. Важко передати весь той спектр емоцій гидливості, який я відчувала, натягуючи хоч і чисті, але чужі речі. Добре хоч білизну мені мою дозволили залишити, навряд чи приймальна комісія буде мене аж настільки скрупульозно оглядати і тестувати.

Зручна широка просіка швидко виводить нас на великий тракт, а там уже нам доводиться розділитися. Тягтися в місто з таким прикметним майном було б верхом дурості, і Яс віддає перевагу самотужки доставити в табір бойові трофеї. Ашкаю ж випадає честь везти мене в місто до якогось телепорту.

— Тобі пощастило, що цього року брак абітурієнтів, — пояснює Ашкай, поки ми їдемо в місто. — І набір досі відкритий.

— А чому? — одразу ж цікавлюся, уважно стежачи, щоб не сильно спотворювати звуки клацанням зубів. Триматися в сідлі, хоч і в якості поклажі, теж потрібно вміти, і цю навичку я поки що не зовсім засвоїла.

— Це пов'язано з тим... А втім, не бери в голову, красуне! — відмахується чоловік. — Такій гарненькій дівчинці нема чого забивати собі баки поганими думками.

— І все ж таки? — не вгамовуюся я.

— І все ж таки не про те тобі зараз потрібно думати, — перебиває Ашкай. — Я тебе привезу в Сатр і переправлю телепортом, а далі ти сама. Я не можу поки потрапити в столицю.

— Сама? — я відчуваю, як від страху починають пітніти долоні. Мало того, що опинилася в новому незнайомому світі, так тепер і академію цю шукай. Я ж думала, він мене якщо й не на руки здасть цій приймальній комісії, то хоч до будівлі доведе і пальцем вкаже, куди тупцяти. А тут он які справи.

— Не бійся, красуне. Ти впораєшся, я впевнений.

— Угу, — тихо бурчу йому в спину, не в змозі стримати розчарування в голосі.

— Послухай, — раптово зупиняє коня і повертається до мене, дивлячись прямо в очі. — Ти навіть не уявляєш, наскільки я не хочу відправляти тебе туди одну, але, на жаль, від мене залежать не тільки моє життя, а й життя інших людей, якими я не маю права ризикувати.

Мені стає ніяково через свою дитячу образу. Ну, правда ж, я ж не дитина, а цілком самостійна й розумна особистість, яка в змозі відповідати за себе.

— Я впораюся, — твердо киваю, щоб у нього не виникло й крапельки сумнівів.

— От і розумниця. Я знав, що ти сильна дівчинка, — погляд Ашкая наповнюється теплотою і захопленням. — А щоб тобі ніхто не нашкодив, вийшовши з телепорту, одягни ось це. Знімеш тільки, коли опинишся за мурами академії.

Він виймає з внутрішньої кишені куртки якусь дивну підвіску, сплетену з різнокольорових ниток. Вона дуже нагадує прикраси в техніці макраме, які любила робити моя сусідка по кімнаті Соня і обдаровувати ними всіх навколо. Однокашниця й мене намагалася навчити, але мої кособокі творіння годилися тільки для того, щоб усім наочно показувати, як робити не треба.

— Що це? — слухняно забираю намисто і ховаю в кишеню штанів.

— Це павутинка. Вона тебе має приховати від чужих очей на кілька хвилин. Ті виродки навряд чи здогадаються тебе шукати в Авердіні, але так мені буде спокійніше. А поки ти навчаєшся в ААМі, тебе ніхто не зможе торкнути. Академія захищає своїх адептів. Навіть від самого короля Леданії.

Далі ми продовжуємо дорогу в мовчанні, думаючи кожен про своє.

Місто Сатр мене дивує своїм трохи середньовічним антуражем і модою дев'ятнадцятого століття. Я з цікавістю кручу на всі боки головою, намагаючись усе роздивитися детальніше, і відчуваю гостре відчуття дежавю. Більшість чоловіків, як і Ашкай, носять бандани, у значної частини вони теліпаються на шиї, але дехто, як і мій попутник, воліє закривати обличчя.

— Це працівники шахт, — відповідає на моє здивування Ашкай. — Вони вже звикли так ходити.

Будівля телепорту нічим особливим не виділяється серед собі подібних. Лише вицвіла вивіска, що похилилася, говорить про призначення цієї сірої похмурої споруди.