Розділ 3

«Баба Яга!» , — хочеться відповісти мені, але прикушую язика і ставлю аналогічне запитання:

— А ви хто?

Ковбой здивовано кліпає очима і хижо роздуває ніздрі.

— Ти диви, ця малявка ще й огризається!

— Заспокойся, брате. Вона ж налякана до бісиків, от і настовбурчила колючки, — кладе руку йому на плече брюнет. А потім звертається до мене: — Як тебе звати, красуне? Мене можеш називати Ашкай, його — Яс.

— Сеня, — похмуро повідомляю я, шмигнувши носом. — Але ви помилилися. Ніякий я не цінний вантаж. І якщо ви розраховували на викуп, то ризикували марно. Нікому мене викуповувати...

Той, який Яс, обурено пирхає. А брюнет, широко всміхнувшись, про що свідчать зморшки, які зібралися в куточках очей, натягує на голову свій крислатий капелюх і клацає мене по носі:

— Не їжачся, красуне. Ми просто тебе врятували. Безкорисливо! Хоча, якщо ти вирішиш мені подарувати ще один такий самий солодкий поцілунок на знак подяки, то відмовлятися не буду.

Задихаюся від обурення, відчуваючи, як починають пекти щоки та вуха. Треба ж таке бовкнути! Але це абсолютно не заважає мені тверезо мислити і наполягати на отриманні відповідей.

— І все ж таки, чому? — недовірливо примружуюся, обкидаючи обох героїв підозрілим поглядом.

— Тому що ми хороші, а вони погані! — із серйозним виглядом заявляє Ашкай.

Треба ж, хороші вони! У безкорисливу доброту я перестала вірити давно, і локшину про шляхетних ідальго можна мені на вуха не вішати. Але висновки свої волію не афішувати й не заважаю їм удавати із себе лицарів, поки до кінця не розберуся в ситуації. Вони самі сказали, що чекали на вантаж, чи то пак на мене. У чому моя цінність, поки невідомо, можливо, переплутали з кимось. Утім, психолог щось там розповідав про моїх батьків. Точно! Батьки! Він казав, що до них відвезе, а сам мене сюди приволік!

Кидаю схвильований погляд спочатку на цих героїв, потім на буйну рослинність навколо, сонце, що пече зовсім не по-осінньому, і знову на чоловіків. Від якогось невиразно знайомого почуття повторення ситуації тьохкає в серці. Зі мною вже таке було! Було, сто пудів!

— Де я? — запитую захриплим від хвилювання голосом.

Ковбої перезираються, немов вирішуючи, що мені слід казати, потім слово бере Яс.

— Ти в сатрейському лісі, біля Леданського нагір'я. Недалеко звідси Сатр.

— Хто? — мої очі стають по п'ять копійок, а з горла виривається нервовий смішок. — Що це таке? Це де взагалі?

Яс збентежено кидає нечитабельний погляд на свого товариша і питає:

— А ти сама звідки?

— Зі Смоліного... — неуважно відповідаю, замислившись.

Що це за назви такі дивні... У якому куточку світу існують Леданські нагір'я? Та й узагалі, де на земній кулі зараз осінь?

— Вона з іншого світу, Ясе, — похмуро каже Ашкай, і я чомусь розумію, що він не жартує. 

За весь той рік, який я пам'ятаю, стільки книг я прочитала про всяких там потраплянців, переміщення в часі та просторі, але я й думки не припускала, що таке можливо насправді. Хоча сама тема завжди зачіпала якісь потаємні теплі почуття в грудях, змушуючи знову й знову вишукувати в бібліотеці черговий томик про подорожі в інші світи.

Напевно, мені зараз варто було б заверещати, заплакати, заволати, чи що там роблять класичні потраплянки в таких випадках. Але я просто плюхаюся дупою на землю ― ноги перетворюються на желе й відмовляються мене тримати ― і обхоплюю голову руками. З глузду з'їхати!

— Ти як, красуне? У порядку? — присідає біля мене Ашкай, уважно зазираючи мені в очі.

Коротко киваю у відповідь, поки не в змозі що-небудь сказати.

— Що ми з нею робитимемо, Ашкаю? — десь над головою лунає голос Яса. — Якщо вона потрібна карантам, то вони її скрізь знайдуть, як не ховай... Не в табір же до нас її тягти?

— Ні, у табір точно не варіант. Що робити дівчинці серед партизанів? Та й небезпечно... — хитає головою брюнет.

— Питання в тому, де їй буде безпечно? — похмуро зауважує його товариш.

Чоловіки замовкають, вирішуючи питання збереження моєї, на їхній погляд, безцінної особи, а я боязко цікавлюся:

— А назад мене відправити ніяк?

Я відверто боюся залишатися в цьому чужому і ворожому для мене світі. Тим паче коли розумію, що стала якоюсь вельми важливою розмінною монетою в чиїхось закулісних іграх.

— Ні, Сеню, ніяк. Та й небезпечно. Адже вони тебе там знайшли, у твоєму світі, витягли звідти, отже, можуть повернутися, — співчутливо дивиться на мене брюнет. 

А потім його погляд зі співчутливого змінюється на вивчаючий і колючий. По моїх руках пробігають мурашки, змушуючи тоненькі волоски на шкірі стати дибки. 

— Але в мене з'явилася ідея, де тобі буде добре. Кращого місця годі й придумати.

— Де? — із тривогою запитую. 

Яс теж дивиться на друга з нерозумінням.

— В Авердінській Академії Магії! — відповідає задоволений собою Ашкай.

— В ААМі, Аше? — спантеличено хмуриться Яс. — Але ж для цього в неї мають бути здібності?

— Вони в неї є. Слабенькі, але є, правда, крихітко?

Здивовано кліпаю очима, переводячи погляд з одного чоловіка на іншого і назад. Які здібності? Про що вони? Може, цим доблесним лицарям сонце в голову напекло, чи від бандитів по голові дісталося набагато сильніше, ніж здалося на перший погляд?

— Звідки в мене здібності? — криво всміхаюся. — У нашому світі магії немає.

— А проте, ти магиня, уже можеш мені повірити, — серйозно киває Ашкай. Та й Яс не поспішає піддавати сумніву слова товариша. — Я це відчуваю так само ясно, як і те, що шалено тобі подобаюся.

В очах чоловіка виблискує непомірне самовдоволення, а мені хочеться водночас крізь землю провалитися від сорому і врізати цьому нахабному типу по носі.