Розділ 2

— Тримай своє лаве, приятелю, — регоче один із головорізів, показуючи великі жовті зуби.

На землю з глухим стукотом падає засмальцьований мішечок, схожий на старовинний гаман. Погляд Юрія Федоровича жадібно зупиняється на ньому, він несподівано штовхає мене в спину і швидко нахиляється за нагородою. 

Я роблю за інерцією кілька кроків уперед і потрапляю в обійми того самого мужика, що іржав. Він міцно притискає мене до себе, обдаючи запахом перегару та часнику, і швидко передає до рук своїм посіпакам. Тихо схлипую від болю ― бридкий мордоворот сталевими пальцями впивається мені в плече.

Позаду чується здавлений хрип, я озираюся і з жахом завмираю. Юрій Федорович починає повільно валитися на бік, а в нього з горла стирчить кинджал, увігнаний по саму рукоятку в шию.

В очах темніє від страху, у повітрі пронизливою треллю розливається гучний крик. Тільки за секунду я розумію, що саме я видаю ці огидні звуки. Мені, звичайно, не подобається моя істерика, але все одно репетувати не припиняю. Та ще й, розмахнувшись, вільною рукою врізаю амбалу, що мене тримає, по вуху.

— Зараза! — крізь зуби шипить мужик і швидко перехоплює мою войовничу кінцівку.

За такого розкладу доводиться пустити в хід ноги. Нещадно ними хвицаю, як молоде лоша, і на секунду замовкаю, щоб перевести подих. Потім знову набираю повітря в легені і знову беруся волати вже не від страху, а з корисливою метою, розуміючи, що мій несамовитий виск злегка дезорієнтує супротивників. Та й раптом хтось кинеться на допомогу... Хоча, чесно кажучи, у це віриться насилу, швидше навпаки, «повзпроходьки» постараються забратися звідси подалі.

— Та заткни ти її, нарешті, — гарчить жовтозубий мордоворот, який якраз у цей час виймає з Юрія Федоровича кинджал.

Ще один із бандитів прямує до кущів на протилежному боці галявини і навіщось ретельно починає їх оглядати, а другий ― до конячок, що пофоркують неподалік, і береться зосереджено нишпорити в сідельних сумках.

На рот мені одразу ж лягає величезна брудна волохата долоня, перериваючи звуковиверження, та ще й затискаючи ніс. У горлі від відчуття гидливості починає підніматися нудота. 

Але за секунду я чую дивний свист і відчуваю, що мерзенна лабета на моїх губах безвільно падає, та й сам мужик злегка послаблює хватку і валиться на землю, тягнучи мене за собою. А слідом за ним і другий хмир, що стояв біля нас і допомагав мене приборкувати.

Здавлено охкаю, придавлена важкою тушею, і, не відриваючи погляду від древка стріли, що стирчить у нього з потилиці, вужем звиваюся, виповзаючи з-під обм'яклого тіла. Цього разу крик задушливим клубком завмирає в горлі, і всі мої дії спрямовані тільки на те, щоб опинитися якомога далі від ще теплого, але без сумніву мертвого викрадача.

Туша мужика здається непідйомною. Я борсаюся щосили, повільно, але впевнено витягуючи своє тіло на волю, і вже збираюся підійматися з землі, але хтось раптово підхоплює мене під пахви.

— Ух ти! Яка красуня! — несподівано вигукує той, хто підняв мене на ноги. Половина його обличчя закрита хусткою, як у ковбоїв в американських вестернах, а на голові крислатий капелюх, що кидає тінь на очі.

Я здивовано кліпаю віями, не в змозі вимовити й слова, а цей молодець, нахабно скориставшись моїм замішанням, стягує зі свого обличчя бандану і міцно цілує мене прямо в губи.

— На удачу! — відірвавшись від мого рота, видає він і, знову натягнувши косинку, кидається до решти викрадачів, які вже біжать до нас.

 До нього приєднується ще один такий самий «ковбой», і чоловіки вступають у рукопашну сутичку з бандитами. А я, як остання дурепа, стою бовваном, притискаючи пальці до губ, і намагаюся не помічати, як сильно б'ється моє серце. То ось ти який, північний оленю, чи то пак перший поцілунок?

Усе ж, незважаючи на туман, що панує в голові, у мене вистачає розуму добігти до дерев на краю галявини і зачаїтися там, збоку спостерігаючи за перебігом бою. А коли рожеві шмарклі в моїй черепушці знову перетворюються на мозок, що завжди відрізнявся розумом і кмітливістю, мене охоплює тривога. А чи такі вже шляхетні наміри моїх рятівників, як здалося мені на перший погляд? Напевно, поки чоловіки зайняті один одним, мені все ж краще втекти від обох конкуруючих організацій?

Роблю крок назад, уважно стежачи за подіями, що кояться на галявині. Потім другий… І помічаю, що ковбоїв спочатку було двоє, а тепер тільки один, який саме добиває останнього супротивника. У цей момент мені на плече лягає тепла долоня, а вухо обдає гарячим диханням.

— Далеко зібралася, красуне? — тихо каже хтось за моєю спиною.

Здригаюся і різко розвертаюся. Цього разу капелюх на голові чоловіка відсутній ― мабуть, звалився під час битви, і зараз теліпається за спиною. А голову вкриває ще одна бандана, з-під якої вибиваються ледь кучеряві пасма вугільно-чорного волосся. Я зі здивуванням вдивляюся в чисті яскраво-блакитні очі чоловіка, тепер розуміючи, що він значно молодший, ніж мені здалося спочатку.

— Що тут у нас, Ашкаю? — підходить до нас другий ковбой, витираючи полою куртки закривавлений кинджал і ховаючи його в піхви.

— Не знаю, Ясе, — похитує головою брюнет, не відриваючи від мене погляду. — Але карантам це дівчисько, судячи з усього, було дуже сильно потрібне? Це вона той вантаж, про який повідомив Шила.

— Вона? — дивується другий, а потім, зупинивши свій погляд на мені, запитує. — Ти хто така?