Розділ 1

Земля. Дитячий будинок поблизу Кропивницького 

— І цей кіт, Ксюшо, наскільки часто приходить у твої сни? — поправляє на переніссі окуляри наш психолог.

— Ксенія, можна Сеня, — машинально виправляю. 

Не люблю, коли називають Ксюша. Це не моє ім'я. Правду кажучи, і Ксенія не зовсім підходить, але воно, мені здається, дуже близьке до того, як мене назвали батьки. Шкода, що я цього взагалі не пам'ятаю.

— Добре, Ксеніє, — обирає перший варіант Юрій Федорович. — То наскільки часто... скажімо... за останній тиждень?

— Один раз, — нахабно брешу, чесно-чесно кліпаючи очима. Скажу більше — на всі сто, загіпнотизує. Плавали — знаємо. 

Незважаючи на те, що Юрій Федорович мій єдиний друг у притулку, я наважуюся на брехню. Уперше, між іншим, за весь той час, що я тут живу.

Але психолог усе одно тягнеться до нагрудної кишені в пошуках свого знаменитого годинника на ланцюжку, який мені за цей рік уже добряче намуляв очі. 

Закушую губу, стримуючи протест. Не хочу викликати непотрібні підозри і гарячково прикидаю, яким чином уникнути ненависної процедури, бо віднедавна з'явилося в мене таке стійке відчуття, що вона більше шкодить, ніж допомагає. І хоча психолог наполягає, що проводить її для того, щоб я все згадала, але насправді після гіпнозу я чомусь, навпаки, втрачаю всі спогади. Я вже стільки разів йому про це говорила, але він, на жаль, не вірить.

— Ксеніє, подивися сюди, — наказує, і я слухняно зупиняю погляд на циферблаті, що погойдується, немов маятник. — Коли я дорахую до трьох, ти заснеш. Раз... Два...

У голові починає клубочитися вже звичний туман. Я стискаю пальцями підлокітники. Не хочу забувати Химеру. Не буду.

— Три...

Повіки заплющуються. Голос психолога звучить чітко й наполегливо, але я замість того, щоб вслухатися в його слова, тихо повторюю в голові кличку сірого котяри.

— Химера... Химера... Химера...

Різкий плеск у долоні змушує розплющити очі. Процедура закінчилася. Я не пам'ятаю нічого з того, про що говорив Юрій Федорович. Але чітко знаю, що потрібно згадати якогось химеру. І це дуже-дуже важливо.

За звичкою усміхаюся чоловікові, дякую за допомогу і вислизаю за двері.

Химера... Химера... Химера...

Якщо не помиляюся, це якась містична тварючка, непогано б було почитати про неї в бібліотеці. У мене таке відчуття, що варто мені згадати про цю химеру, і я здогадаюся, де мої батьки і чому мене покинули.

Поспішаю коридором, намагаючись непомітно проскочити повз класну кімнату, у якій усе ще йде урок історії. Психолог забрав мене прямо на перерві, повідомивши вчителя про мою відсутність, і, сподіваюся, що мене там поки не чекають, а мені треба в бібліотеку. І терміново. Почитати про химер.

Тітка Павла ніяк не реагує на мій візит до книгосховища в неурочний час, лише меланхолійно вказує мені на стелажі, де я можу знайти потрібну літературу, і віддаляється у свою комірчину ганяти чаї. А я, вибравши кілька важких талмудів, влаштовуюся за столом і заглиблююся в читання, але через годину роздратовано закриваю останню книгу. Анічогісінько... 

Ні, про химер інформації — хоч греблю гати, але я відчуваю, що це зовсім не те, що мені потрібно.

— Химера... Химера... Киць-киць-киць, — чую тихий голос і як заворожена встаю з-за парти. 

Тітка Павла у своїй комірчині погладжує величезного рудого кота, щедро наливаючи йому в миску молоко. 

— Їж, мій хороший, їж... — примовляє жаліслива старенька.

Я нервово ковтаю, розуміючи, що все моє тіло охоплює тремтіння передчуття. Ось воно, ось. Майже.

— Як ви назвали кота? — схвильовано запитую.

Бібліотекарка виливає останні краплі з банки і випрямляється.

— Валера. Його звати Валера. Прибився нещодавно. Мені тут нудно одній, а він от приходить, розважає мене. Та й мишей ловить відмінно. Вони, знаєш, скільки книг уже зіпсували, паскудники?!

— Красивий, — розчаровано зітхаю, не розуміючи, що мене могло так схвилювати. Невже кличка тварини?

Раптом перед очима з'являється зовсім інший кіт, димчасто-сірий, пухнастий, із величезними блакитними очима. Химера. Мій Химера.

Видіння зникає так само швидко, як і з'явилося, і я, віддавши непотрібні вже книги та попрощавшись із тіткою Павлою, виходжу з бібліотеки. Тепер я знаю точно. У мене був кіт. І я назвала його Химерою.

Поки я сиділа в бібліотеці, останній урок закінчився, і ховатися мені немає сенсу, але все одно нервово озираюся на всі боки. Звичка весь час бути насторожі вже на рівні інстинктів в'їлася під шкіру, як уроджена.

У перші дні мене тут часто пробували прогнути під себе, але я була з їхньою думкою категорично не згодна, про що не посоромилася висловитися. Мене зрозуміли, не скажу, що з першого разу, але все ж утямили, що й у мене є «зубки», і наскільки дорогою ціною обходиться місцевій еліті приборкання новенької. 

Згодом мою скромну персону залишили в спокої, тим паче що на місце авторитета я не зазіхала, і в жодне вороже угруповання входити не бажала, тримаючись осібно. Щоправда, через це мене вважали гордячкою і цяцею, навіть прізвисько придумали «Принцеса», але мені, чесно кажучи, плювати. Жити в дитячому будинку залишилося лічені дні, не за горами моє вісімнадцятиріччя, свобода і плани знайти батьків. 

Серце відмовляється вірити, що я їм не потрібна, або що їх немає більше серед живих. Я твердо знаю, мама і тато шукають мене, і зовсім скоро в моїх силах буде їм у цьому допомогти.

Коридор закінчується, завертаючи в бік їдальні, а я, розмріявшись, випадково налітаю на нашу дитбудинкову директорку.

— Ксеніє? — здивовано підіймає брови жінка, притримуючи мене за плечі. — Що ти тут робиш? Чому не на обіді?

Вона пильно дивиться мені в очі, і я відповідаю чесним і невинним поглядом.

— Вибачте, Тамаро Борисівно, я якраз туди поспішаю, трохи затрималася... — намагаюся не уточнювати де саме, щоб не втрапити в халепу.