Глава 6. За воротами.

Глава 6 ЗА ВОРОТАМИ

Олег глянув на Олександра Андрійовича.

— Чому ви мене пропускаєте вперед? Ви ж підете зі мною?

Олександр Андрійович тепло усміхнувся.

— Я чекатиму на тебе тут.

Усмішка миттєво зникла з обличчя Олега.

— Ні. Так не піде. Невже ви, як Марк, просто залишите мене самого?

І в ту ж мить, коли Олег повернувся до нього, Олександр Андрійович різко штовхнув його за ворота.

Олег не втримався на ногах і впав.

Ворота за спиною з гуркотом зачинилися.

— Олександре Андрійовичу!

Відповіді не було.

І раптом усе змінилося.

Небо розвиднілося.

Дощ зник.

Перед Олегом було чисте небо, тепле сонце і кілька невеликих сільських будиночків, розкиданих уздовж широкої ґрунтової дороги.

Він завмер.

Ще секунду тому стояв серед мокрого похмурого лісу.

А тепер навколо росла зелена трава.

На подвір’ях сушилася білизна.

Десь гавкав собака.

Неподалік бігали діти.

Сміялися.

Гралися.

Жодних зруйнованих будинків.

Жодних вирв.

Жодних слідів війни.

Тихо.

Спокійно.

Нормально.

Олег повільно підвівся й обтрусив одяг.

— Де я?..

Біля його ніг лежали телефон і пачка цигарок.

Очевидно, Олександр Андрійович устиг кинути їх слідом.

Олег підняв телефон.

Корпус був подряпаний.

Екран вкривала павутина дрібних тріщин.

Металеві елементи потемніли.

Телефон виглядав так, ніби пролежав просто неба десятиліття.

Олег натиснув кнопку.

Екран загорівся.

2039 рік.

— Що?..

Він ще раз подивився на дату.

— Просто збилась…

Але сам у це не повірив.

Телефон справді виглядав старим.

Дуже старим.

— Я вже нічого не розумію…

Олег поклав телефон і пачку до кишень.

— Олександре Андрійовичу?..

Тиша.

Залишалося тільки одне.

Люди.

Вони точно мали щось знати.

Олег рушив у бік найближчих будинків.

Кілька дітей гралися на околиці.

Одна дівчинка першою помітила його.

Вона завмерла.

М’яч випав із її рук.

Інші діти теж подивилися в його бік.

Їхні усмішки зникли.

— Привіт, — невпевнено сказав Олег.

Дівчинка зробила крок назад.

Потім ще один.

— Що таке?

Діти кинулися врозтіч.

— ЩЕ ОДИН ІЗ-ЗА ВОРІТ!

— Гей! Зачекайте!

— ЩЕ ОДИН!

Олег почав іти за ними.

Та не встиг пройти й кількох десятків метрів, як назустріч вийшли двоє дорослих.

Чоловік і жінка.

Кремезний, широкоплечий чоловік ішов попереду, тримаючи в руках дивну зброю, якої Олег ніколи раніше не бачив.

— Стій! Хто ти? Що тобі потрібно? Як ти сюди потрапив?

Олег підняв руки.

— Я Олег. Родом із міста Станки. Я не розумію, що відбувається. Я заплутався. Мені потрібні відповіді! Поясніть мені хоч хтось, що тут коїться! А якщо не можете — просто вбийте мене! Я сходжу з глузду!

І саме тоді жінка повільно вийшла з-за спини чоловіка.

Вона уважно вдивлялася в Олегове обличчя.

— Олег?..

Він замовк.

— Це ти?

— Ми знайомі?

— Я Мар’яна. Ти пам’ятаєш мене?

— Мар’яна?..

Олег вдивлявся в її обличчя.

— З першого поверху?

Жінка усміхнулася.

— Так.

— Але… тобі ж було років п’ять чи шість, коли я поїхав. Тоді якого біса ти зараз виглядаєш так, ніби тобі далеко не сімнадцять?

Мар’яна перестала усміхатися.

— Бо мені тридцять сім, Олеже. А це мій чоловік, Йосип.

Йосип коротко кивнув.

Олег похитав головою.

— Ні. Почекай. Я поїхав у двадцять шостому. Минуло одинадцять років. Зараз має бути тридцять сьомий. Як тобі може бути тридцять сім?!

Мар’яна кілька секунд мовчала.

— Ти пам’ятаєш приліт? Той, після якого загинули твої батьки?

— Пам’ятаю.

— Мої батьки тоді допомагали Марку та його родині. Він був сильно покалічений. Дуже мучився.

— Він… вижив?

— Після першого удару — так. Але потім прилетіла ще одна ракета. Мене завалило уламками. Я вижила дивом. Пізніше мене забрали звідти. Ми перебралися сюди. Тут я виросла. Тут познайомилася з чоловіком. У нас двоє дітей.

Мар’яна подивилася Олегові просто в очі.

— Після тієї трагедії минуло тридцять два роки.

Олег відступив.

— Що?..

Він різко дістав телефон.

— Добре. Тоді скажи мені одне. Який зараз рік?

— Дві тисячі п’ятдесят восьмий.

Олег нічого не сказав.

— Який?..

Він показав екран.

— Але тут тридцять дев’ятий.

Мар’яна взяла телефон.

— Не розумію.

— От і я не розумію! Тут усе не сходиться!

Мар’яна простягнула до нього руку.

— Ходімо з нами. Тут ти в безпеці.

— Ні. Спочатку поясни!

— Я поясню. Як тільки ти трохи заспокоїшся.

Йосип нарешті опустив зброю.

— Не бійся. Ти не перший.

Олег завмер.

— Що значить — не перший?

Йосип промовчав.

Олег перевів погляд на Мар’яну.

— А Олександр?

— Який Олександр?

— Олександр Андрійович. Батько Марка. Він мене сюди привіз. Заштовхнув за ворота й залишив.

Мар’яна зблідла.

— Він ще живий?

— Звісно! Я щойно його бачив.

Мар’яна подивилася на Йосипа.

— Якщо він не зайшов… значить, у нього знову нічого не вийшло.

— Що не вийшло?!

— Олеже…

— Мар’яно, що не вийшло?!

Йосип став між ними.

— Досить. Ти виснажений. Напевно, не їв із учорашнього дня. Тобі треба зігрітися, поїсти й сісти.

Мар’яна підійшла ближче.

— Ми все пояснимо.

Олег подивився на неї.

Потім на Йосипа.

Потім — на великі дерев’яні ворота далеко позаду.

Відповідей начебто ставало більше.