Глава 5. Тихе місце.

Глава 5 ТИХЕ МІСЦЕ

Олег мовчки сидів на пасажирському сидінні й дивився у вікно.

Місто повільно прокидалося.

Подекуди з’являлися люди, відкривалися невеликі магазини, дорогою проїжджали поодинокі автомобілі.

Але в салоні панувала тиша.

Ні слова.

Ні звуку.

Лише думки.

Чому?

Чому батько Марка нічого не пояснює?

Хто ті люди?

Хто написав йому повідомлення?

І що взагалі тут коїться?

Раптом Олег дещо усвідомив.

Він випростався й уважніше придивився до будинків, повз які вони проїжджали.

Обгорілі фасади.

Дірки від уламків.

Подекуди не вистачало цілих поверхів.

— Дивно…

Олександр Андрійович нічого не відповів.

— За останні десять років я жодного разу не був тут удень. Я завжди приїжджав увечері. Приблизно о дев’ятій. Потім їхав близько першої ночі.

Він знову подивився на місто.

— Але я не пам’ятаю його таким.

Олександр Андрійович міцніше стиснув кермо.

— Я сидів на батьківському балконі, курив і дивився на місто… Там горіли вікна. Їздили машини. Люди ходили вулицями. Я навіть дітей іноді бачив.

Олег повернувся до чоловіка.

— А зараз половина цих будинків зруйнована. Що не так із цим місцем?

— Помовчи.

— Що?

— Ще недовго.

— До чого?

— Скоро все поясню.

— Ви це вже казали.

Олександр Андрійович подивився вперед.

— Просто поки що мовчи. Бо після того, як ти дізнаєшся правду… вибратися буде набагато складніше.

Олег відчув неприємний холод усередині.

— Вибратися звідки? І хто мене не відпустить?

Чоловік лише похитав головою.

— Усьому свій час.

Машина виїхала за межі міста.

І майже одразу погода почала змінюватися.

Ще кілька хвилин тому був тихий осінній ранок.

Тепер небо затягували важкі темні хмари.

Піднявся вітер.

Дерева вздовж дороги зашуміли.

Десь далеко прогримів перший грім.

За кілька хвилин почалася злива.

Двірники монотонно бігали по лобовому склу.

Туди.

Назад.

Туди.

Назад.

Машина їхала далі.

Минуло, здавалося, вже кілька годин.

Олег давно перестав розуміти, де вони знаходяться.

Навколо — дорога, дерева, поля й дощ.

Він дістав із кишені пачку цигарок.

Кілька секунд крутив її в руках.

— Ось ще одна річ, якої я не розумію. Ви кажете, біля того будинку майже ніхто не буває. Але ці цигарки я купив учора. У кіоску біля будинку.

Олександр Андрійович мовчав.

— Кіоск був там учора ввечері. Я точно пам’ятаю. Продавець. Світло всередині. Полички. Дрібні гроші. Запальнички біля каси.

Олег замовк.

— Але сьогодні вранці його вже не було. Навіть фундаменту.

Погляд випадково впав на дрібний напис збоку пачки.

Олег наблизив її до очей.

І завмер.

— Ні…

Дата виробництва: 2027 рік.

— Це неможливо.

Олександр Андрійович нічого не сказав.

— Це, чорт забирай, неможливо!

Олег різко відкрив пачку.

І відсахнувся.

Цигарки всередині були пожовклими.

Папір у темних плямах.

Сухий тютюн осипався.

Наче пачка пролежала багато років.

Олег витягнув одну.

Вона ледь не розсипалася в пальцях.

— Але я курив їх учора… Вони були нормальними.

У голосі вже був страх.

— Поясніть мені, що відбувається. Я що… сходжу з глузду?

Олександр Андрійович повільно підняв руку й вказав пальцем на дзеркало заднього виду.

Олег підняв очі.

І перестав дихати.

У дзеркалі ще виднілося місто, яке вони залишили позаду.

Але там не було міста, яке Олег бачив увечері.

Не було вогнів.

Не було цілих багатоповерхівок.

Лише руїни.

Будинок за будинком.

Обвалені стіни.

Чорні провалля замість вікон.

Жодного руху.

Жодної людини.

— Зупиніть машину.

Олександр Андрійович продовжував їхати.

— Зупиніть.

— Олеже…

— ЗУПИНІТЬ МАШИНУ!

Олег схопив його за руку.

— Прошу вас! Поясніть мені це! Цигарки! Кіоск! Місто! Марк! Будинок! Ці кляті десять років! Що зі мною відбувається?!

Чоловік кілька секунд мовчав.

Потім повільно з’їхав із дороги.

Машина зупинилася.

— Далі на машині ми не їдемо.

— Що?

— Виходимо тут.

Вони вийшли.

Холодний дощ одразу вдарив Олега в обличчя.

Він озирнувся.

І завмер.

Навколо не було міста.

Взагалі.

Лише густа лісосмуга з обох боків старої дороги.

Потрісканий асфальт.

Ями.

Місцями покриття було настільки розбитим, що здавалося — тут роками ніхто не проїжджав.

— Як?..

Щойно в дзеркалі він бачив місто.

А тепер — лише дерева.

— Я не відчув жодної ями…

Олександр Андрійович мовчав.

— Що коїться?!

Чоловік лише коротко кивнув у бік лісу.

— Ходімо.

Від дороги вглиб зарослої лісосмуги вели старі бетонні сходи.

Олег помітив їх не одразу.

Вони губилися між деревами й мокрим чагарником.

— Туди?

— Так.

Олександр Андрійович уже зробив кілька кроків, але раптом зупинився.

— Є ще одна річ.

Олег важко видихнув.

— Що ще?

— У тебе залишилося щось із того будинку? Будь-що, що ти звідти забрав. Або купив у тому місті.

Олег почав перевіряти кишені.

Пачка цигарок.

Старий, майже згнилий чек.

Кілька монет.

На монетах стояв той самий рік.

2027.

— Ось.

— Це точно все?

— Здається, так.

Олег знову глянув на пачку.

І завмер.

На лицьовому боці мала бути звичайна фотографія з попередженням про наслідки куріння.

Але тепер там було жіноче обличчя.