Глава 4. Ти побачив лише двері!

Глава 4 ТИ ПОБАЧИВ ЛИШЕ ДВЕРІ

У салоні запала тиша.

Олександр Андрійович тихо хлюпав носом, час від часу витираючи очі рукавом.

Олег сидів поруч і дивився перед собою.

У голові не вкладалося нічого.

Марк.

Замурований будинок.

Десять років.

— Зачекайте…

Олександр Андрійович мовчав.

— Я ж ніколи не залишався там до ранку.

Чоловік повернув до нього голову.

— Що?

— Кожного року я приїжджав приблизно о дев’ятій вечора. Був у квартирі до першої ночі — й їхав. Завжди. Це вперше мене там вирубило. Вперше я прокинувся вже вранці. Вперше взагалі почалося все це…

Перед очима знову з’явилося обличчя Марка.

— Ось чому він мене гнав. Він знав, що щось не так. Хотів, щоб я пішов.

Олег різко повернувся до Олександра Андрійовича.

— Але я все одно одного не розумію.

— Чого?

— Ви точно впевнені, що Марк загинув?

Чоловік завмер.

— Що ти маєш на увазі?

— Ви бачили його тіло?

Кілька секунд Олександр Андрійович мовчав.

— Там усе згоріло, Олеже.

— Це не відповідь.

— Марк не міг вижити.

— Я питаю не це. Ви особисто бачили його тіло?

Чоловік відвів погляд.

Олег це помітив.

— От бачите. Я впевнений, що він живий.

— Олеже…

— Я не міг настільки з’їхати з глузду! Я його бачив. Розмовляв із ним. Торкався його. І не тільки я його бачив.

Олександр Андрійович різко повернувся.

— Які ще люди?

— Люди біля будинку!

— Там немає людей.

— Як це немає?! Я ж постійно вітався там з однією бабцею.

Обличчя Олександра Андрійовича стало напруженим.

— З якою бабцею?

— Не знаю, як її звати. Вона часто була біля будинку. Я навіть питав у неї про Марка. Іноді вона так раділа, коли мене бачила…

— Не може бути.

— Що знову не може бути?

— Якби хтось постійно крутився біля того будинку — я б знав.

— Звідки?

— Мені б сказали.

— Хто?

Чоловік не відповів.

— Тим паче, якби хтось бачив там мого сина.

Олег примружився.

— Хто вам мав би сказати?

Мовчання.

— Ви щось знаєте. Ви прекрасно знаєте, що там відбувається.

Обличчя чоловіка раптом змінилося.

Ще секунду тому перед Олегом сидів зламаний батько.

Тепер його погляд став холодним.

Голос — твердим.

— Ти лізеш не у свою справу.

— Що?

— Забудь про все.

— Ви серйозно?

— Про будинок. Про Марка. Про те, що бачив.

— Тобто просто все кинути?!

Олександр Андрійович різко повернувся.

— Закрий рота і кивай головою.

Олег завмер.

— Що?..

— Тихо.

Чоловік дивився не на нього.

У дзеркало заднього виду.

Олег повільно перевів погляд.

Позаду зупинилася машина.

Дверцята відчинилися.

З неї вийшли двоє кремезних чоловіків і неквапливо попрямували до їхнього автомобіля.

— Хто це? — прошепотів Олег.

— Мовчи.

Один із чоловіків підійшов до водійського боку.

Тук-тук.

Двічі постукав пальцями у скло.

І в ту ж секунду Олександр Андрійович змінився.

Страх зник.

На обличчі з’явилася привітна усмішка.

Він опустив вікно.

— Доброго ранку, панове!

— Доброго, доброго. А що це ви тут із самого ранку робите?

— Та ось… друг сім’ї приїхав. Каже, машина зламалася. Хотів допомогти. Зупинилися на хвилинку. Згадали старі часи.

Чоловік за вікном кивнув.

Розмова продовжилася.

Але Олег уже майже не слухав.

У голові крутилася лише одна фраза:

«Машина зламалася».

Я ж не казав йому про машину.

Ні про спущені колеса.

Ні про те, що не зміг поїхати.

Нічого.

Розмова тривала ще кілька хвилин.

Нарешті чоловіки попрощалися.

— Гарного дня, Олександре Андрійовичу.

— І вам, панове.

Вікно піднялося.

Олександр Андрійович мовчки дивився, як двоє чоловіків ідуть назад до свого авто.

Олег витримав кілька секунд.

— Хто це?

— Тихо.

— Та хто вони такі?

— Я СКАЗАВ — ТИХО!

Олександр Андрійович гаркнув так різко, що Олег замовк.

І майже в ту ж мить обидва чоловіки зупинилися.

Одночасно.

Вони вже відійшли на кілька метрів.

Один повільно повернув голову в бік машини.

Потім другий.

Наче вони почули.

Олег відчув, як похолоділи руки.

Олександр Андрійович навіть не подивився на нього.

Просто завів двигун.

— Дивись уперед.

— Але…

— Уперед.

Машина повільно рушила.

У дзеркалі Олег бачив, як ті двоє сіли у своє авто.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

Потім їхня машина різко зрушила з місця.

Наздогнала їх.

Порівнялася.

Олег краєм ока побачив чоловіка на пасажирському сидінні.

Той дивився прямо на нього.

Без усмішки.

За мить автомобіль прискорився, обігнав їх і помчав далі.

— Що це було? Хто вони?

Мовчання.

— Вони за вами стежать? За будинком? Чи… за мною?

На останньому питанні пальці Олександра Андрійовича ледь помітно здригнулися.

— Так… Значить, за мною теж.

— Я цього не казав.

— Але й не заперечили.

Олександр Андрійович різко повернув голову.

— Ти зараз хочеш залишитися живим?

Олег замовк.

— Що?..

— Я поставив просте питання. Ти хочеш повернутися додому й жити своїм життям?

— Звичайно.

— Тоді перестань ставити питання.

— Після всього, що сталося?!

— Саме після всього, що сталося!

Олександр Андрійович ударив долонею по керму.

— Ти не розумієш, Олеже. Деякі речі краще не знати.

— А Марк?

Мовчання.

— А мої батьки?