Глава 3. Допомога ?

Глава 3 ДОПОМОГА?

Олег різко відбіг від будинку й підняв голову.

Треба було знайти інший шлях усередину.

Вікно.

Балкон.

Хоч якусь щілину.

Він обійшов будинок збоку — й зупинився.

Усі вікна були замуровані.

Олег кілька секунд просто дивився на стіни, не розуміючи, що бачить.

— Що за?..

За десять років тут ніхто нічого не робив.

А тепер не залишилося жодного відкритого вікна.

Наче хтось за одну ніч наглухо закрив будинок від зовнішнього світу.

— Та що тут коїться?..

Олег обійшов будівлю ще раз.

Потім ще.

Марно.

Потрапити всередину було неможливо.

Він постояв кілька секунд, намагаючись зібратися з думками, а потім згадав про машину.

Його старенький автомобіль стояв неподалік, саме там, де він залишив його ввечері.

Олег швидко підійшов до машини.

І знову завмер.

— Та ви знущаєтеся…

Усі колеса були спущені.

Не одне.

Не два.

Усі.

Олег присів біля переднього колеса й провів рукою по шині.

— Тут щось не те…

Відчуття, що хтось навмисно не хоче випускати його звідси, ставало дедалі сильнішим.

Спочатку Марк.

Потім двері.

Тепер будинок без вікон.

І машина, на якій неможливо поїхати.

Олег піднявся.

— Добре…

Ранок уже настав.

Місто поступово прокидалося.

— Піду до людей. Хтось же має щось знати.

Після війни місто повільно поверталося до життя.

Десь уже стояли нові будинки.

Відкривалися магазини.

Їздили автобуси.

На вулицях знову можна було побачити дітей.

Але цей район залишався майже порожнім.

Будинок Олега стояв на самій околиці й давно мав піти під знесення.

Та через якусь бюрократичну плутанину про нього ніби забули.

Разом із кількома сусідніми будівлями він залишався посеред напівмертвого кварталу.

Людей тут було мало.

Надто мало.

Тому Олег вирішив іти туди, де точно могли знати, що відбувається з покинутими будинками.

До міської адміністрації.

Пояснити все виявилося складніше, ніж він думав.

— Я вам кажу, там людина залишилася всередині!

Чоловік за столом навіть не підняв очей від паперів.

— Молодий чоловіче, ми вже все почули.

— Ні, ви не почули!

— Якийсь покинутий будинок, якийсь безхатько всередині…

— Він не безхатько!

Чиновник роздратовано відклав ручку.

— Хлопче, йди звідси. У нас є важливіші справи.

Олег стиснув щелепи.

— Та ви хоча б людей туди відправте!

— Куди?

— Я вам адресу вже тричі сказав!

Чоловік нарешті підняв голову.

І в цей момент Олег уважніше придивився до його обличчя.

Знайоме.

Дуже знайоме.

Десь він уже його бачив.

Старі фотографії.

Двір.

Дитинство.

Марк.

І чоловік, який постійно забирав його додому.

Олег повільно випростався.

— Олександре Андрійовичу?..

Чоловік завмер.

— Що?

— Ви ж… ви батько Марка, так?

Кілька секунд у кабінеті було абсолютно тихо.

Олександр Андрійович зблід.

Наче за одну мить із нього витягнули все повітря.

— Звідки…

Голос став ледь чутним.

— Звідки ти знаєш це ім’я?

Олег розгублено подивився на нього.

— Ви мене не пам’ятаєте? Ми ж були сусідами. Я постійно був із Марком. Ми разом росли.

Чоловік насупився.

— Якими ще сусідами, хлопче?

— Що?

— Який Марк? Про що ти взагалі говориш?..

Його погляд метнувся до дверей, потім до вікна, а після — кудись Олегові за спину.

І Олег раптом зрозумів.

Чоловік не забув Марка.

Він боявся самого його імені.

— Ви прекрасно розумієте, про кого я говорю.

— Тихіше!

Олександр Андрійович різко підвівся.

— Не кричи.

Він знову поглянув на двері.

— Добре. Ми поговоримо.

Потім нахилився ближче.

— Але не тут.

Олегові стало не по собі.

— Чому?

Чоловік нервово озирнувся.

— Бо тут усі мають вуха.

Він замовк на секунду.

— І очі.

Олег застиг.

По спині пробіг холод.

Ті самі слова.

Майже слово в слово.

— Марк…

Олександр Андрійович різко подивився на нього.

— Що Марк?

— Перед тим як ми з ним пішли, він сказав мені те саме.

Обличчя чоловіка змінилося.

— Що?..

— Він сказав: «Тут усе чують і все бачать».

Олександр Андрійович зблід ще сильніше.

Олег уже не міг стримуватися.

— Та що тут коїться?!

— Тихо!

— Ні! Досить!

Олег ударив долонею по столу.

— Спочатку цей будинок! Потім Марк! Потім замуровані вікна! Тепер ви робите вигляд, що не знаєте власного сина!

— Я сказав — тихіше!

— То поясніть мені вже хоч хтось, що відбувається?!

Олександр Андрійович кілька секунд дивився на нього.

У його очах був той самий страх, який Олег уже бачив у Марка.

— Ти не розумієш, — прошепотів він. — Просто не розумієш, куди ти вліз.

— То поясніть!

— Поясню.

Чоловік швидко зібрав зі столу кілька речей.

— Я все тобі поясню. Але не тут.

Він підвівся.

І раптом зупинився біля великої картини на стіні.

Олег раніше майже не звертав на неї уваги.

Тепер придивився.

На полотні були зображені дивні жіночі постаті.

Їх було декілька.

Обличчя розмиті.

Одні стояли спиною.

Інші ніби дивилися просто на глядача.

Але було в картині щось неправильне.

Олександр Андрійович підняв руку й ледь помітно вказав пальцем на полотно.

— Будь ласка… просто повір мені. Ідемо.

Олег ще раз поглянув на картину.

Йому на мить здалося, що одна з жіночих постатей дивиться вже не туди, куди кілька секунд тому.