Глава 2. Дім

Глава 2 ДІМ

Перед ним, на стіні, висіло старе дзеркало.

Те саме дзеркало, яке вже багато років було розбитим.

Олег добре пам’ятав павутиння тріщин на склі, вибитий кут і чорні плями, що проступали з-під старої амальгами.

Але зараз його дивувало зовсім не це.

У відображенні не було руїн.

Не було битої цегли під ногами.

Не було потрісканих стін, обваленої штукатурки й понівечених меблів.

Олег бачив квартиру.

Цілу.

Світлу.

Прибрану.

Наче нічого ніколи не сталося.

Він вдивлявся все сильніше, намагаючись розгледіти деталі.

Простягнув руку до холодного скла.

І раптом —

хтось торкнувся його плеча.

Олег різко сіпнувся й відскочив убік так, ніби сама смерть простягнула до нього руку.

— Та ти здурів?!

Серце билося так сильно, що ще трохи — й вискочило б із грудей.

Перед ним стояв чоловік.

Кілька секунд Олег просто дивився на нього, не в змозі вимовити ні слова.

А потім упізнав.

Марк.

Його друг дитинства.

Людина, з якою вони колись годинами тинялися дворами, будували схованки, лазили по недобудовах і вірили, що все життя залишатимуться поруч.

Війна змінила його.

Сильно.

Обличчя перетинали старі шрами. Одна рука рухалася неприродно скуто, а під час ходьби він помітно кульгав.

Але страшнішими за шрами були очі.

У них залишилося щось від того Марка, якого Олег пам’ятав.

Та водночас ніби чогось не вистачало.

Після пережитого Марк уже не завжди чітко розумів, де знаходиться.

Міг забути сказане кілька хвилин тому, раптом замовкнути посеред розмови або почати говорити про речі, яких ніхто, крім нього, не бачив.

І все ж він залишався найкращим другом Олега.

Єдиним із тих часів, хто ще був поруч.

— Ти… — Олег нарешті видихнув. — Ти що тут робиш?

Марк мовчав.

І це насторожувало ще більше.

За всі роки, відколи Олег почав приїжджати сюди в річницю загибелі батьків, Марк жодного разу не приходив до квартири.

Навіть коли його просили.

Навіть коли кликав сам Олег.

А сьогодні він прийшов.

Сам.

Уперше за стільки років.

Олег повільно перевів погляд на дзеркало.

У ньому знову були лише руїни.

Він різко обернувся до друга.

— Чому сьогодні?

Марк підняв очі.

Кілька секунд дивився на нього так, ніби намагався згадати щось дуже важливе.

А потім тихо сказав:

— Бо ти теж це побачив.

— Що побачив? Що ти маєш на увазі? Марку, поясни мені. Чому сьогодні? Чому все це відбувається саме зараз? І чому ти ніколи мені нічого не говорив?

Марк раптом усміхнувся.

Дивно.

Майже так само, як усміхався колись, коли вони були дітьми.

— Оце тебе понесло. Скільки питань одразу.

— Мені зараз не до жартів.

Усмішка повільно зникла з обличчя Марка.

Він перевів погляд на розбите вікно.

Потім на дзеркало.

— Ти досі не зрозумів, чому я сюди не приходжу?

Олег насупився.

— Що я мав зрозуміти?

Марк подивився йому просто в очі.

— Ти ж цієї ночі все відчув сам.

Олег завмер.

Перед очима знову промайнуло нічне видіння.

Холодний метал, що проходить крізь тіло.

Він машинально торкнувся грудей.

— Звідки ти знаєш?..

Марк нічого не відповів.

Лише відвернувся.

Кілька секунд у квартирі панувала тиша.

А потім він тихо промовив:

— А я так почуваюся кожної ночі.

Олег спочатку навіть не зрозумів почутого.

— Що?

Марк різко повернувся.

— КОЖНОЇ НОЧІ!

Його голос ударив об голі стіни квартири.

— Я не можу це припинити! Не можу піти звідси! Не можу покинути цей дім!

Він почав говорити все голосніше.

— Цей будинок… цей двір… ці кляті стіни — усе мене тримає!

— Марку…

— Ти думаєш, я не намагався?! Думаєш, мені подобається прокидатися серед ночі й знову все це бачити?!

Марк схопився руками за голову.

— Чути їх?!

Олег відступив на крок.

Ще кілька хвилин тому перед ним стояв його старий друг.

Тепер він ледве його впізнавав.

В очах Марка були страх, злість і відчай.

— Марку, заспокойся.

— НЕ КАЖИ МЕНІ ЗАСПОКОЇТИСЯ!

— Добре… добре.

Олег повільно підняв руки, показуючи, що не збирається наближатися.

— Просто поясни мені. Я нічого не розумію.

Він обережно зробив крок до друга.

— Скажи, що відбувається. І скажи, чим я можу тобі допомогти. Що я можу зробити, Марку?

Той повільно підняв очі.

І вперше відтоді, як увійшов до квартири, у його погляді з’явився справжній страх.

Марк ще кілька секунд мовчав.

А потім раптом усміхнувся.

— Як тобі живеться, друже? — майже буденно запитав він.

Олег розгубився від такої різкої зміни в його голосі.

— А ні, — перебив Марк. — Не відповідай.

Усмішка все ще залишалася на його обличчі.

Але тепер у ній не було нічого теплого.

— Мені не цікаво.

— Марку, що з тобою?

Марк відступив на кілька кроків і відвернувся.

— А тепер послухай мене уважно. Якщо ти справді хочеш залишитися моїм другом…

Він замовк.

— Просто йди.

— Що?

— Іди, Олеже.

— Але чому? Поясни мені хоча б, що відбувається! Я можу допомогти тобі. Чуєш? Я допоможу! Що б тут не відбувалося — ми розберемося разом.

Марк повільно повернувся.

— Олеже, якщо ти хочеш далі жити нормальним життям — просто йди додому й більше ніколи не приходь сюди.

— Після всього, що сталося, ти справді думаєш, що я просто розвернуся і піду?

Марк опустив погляд.

— Я не думаю. Я прошу тебе.

Олег не знав, що робити.

Кілька секунд просто стояв посеред зруйнованої кімнати й дивився на Марка.