Глава 1. Повернення

Глава 1 ПОВЕРНЕННЯ

Тиха ніч. На годиннику — приблизно опів на першу.

Худорлявий хлопець сидів біля вікна, мовчки дивлячись на хмари, що повільно пливли нічним небом. Ніч була напрочуд світла. Здавалося б, уже давно за північ, а навколо все видно майже як на долоні.

У сусідніх багатоповерхівках подекуди ще горіли вікна.

Хтось не спав.

Хтось працював.

Над містом висів великий, яскравий місяць. Неприродно близький. Ніби сам просив підняти голову й завити на нього.

Тиха. Спокійна ніч.

Хлопець затягнувся останньою сигаретою. Глибоко, важко, наче разом із димом намагався втягнути в себе ще кілька секунд спокою.

Він опустив голову, загасив недопалок і кілька миттєвостей просто сидів нерухомо.

Потім важко зітхнув.

Повільно підняв очі до неба. Туди, за хмари.

— За що?.. — тихо запитав він, ніби там справді був хтось, хто міг йому відповісти.

Відповіді не було.

Хлопець ще кілька секунд дивився в небо, після чого зачинив вікно й повернувся всередину напівзруйнованої квартири.

Колись тут було зовсім інакше.

Це була його домівка.

Його рідне місто.

Місце, до якого він повернувся вже після того, як війна закінчилася.

Сторони давно домовилися про мир. Люди поступово поверталися до звичайного життя, відбудовували будинки, відкривали магазини, знову будували плани на майбутнє.

Для більшості війна стала минулим.

Але не для нього.

У ті роки він перебував далеко звідси — в іншій країні, серед інших людей. Там у нього було своє життя.

Друзі.

Плани.

Моменти, коли він справді був щасливим.

Він навіть не знав, що в цей самий час відбувалося вдома.

Коли звістка нарешті дійшла до нього, він хотів повернутися одразу. Але по-справжньому повернутися до рідного міста зміг лише через рік.

Коли війна закінчилася.

Він повернувся.

До свого міста.

До свого будинку.

До родини.

До родини, якої більше не було.

Одинадцять років тому одна ракета влучила в будинок.

Один вибух.

Кілька секунд, яких вистачило, щоб забрати всіх, кого він любив.

Він дізнався про це надто пізно.

Через рік війна закінчилася.

І ось уже десять років поспіль Олег повертався сюди в один і той самий день.

Щороку.

Приїжджав приблизно о дев’ятій вечора.

Сідав біля того самого вікна.

Ходив кімнатами, де колись чув голоси рідних.

І протягом кількох годин поводився так, ніби нічого не сталося.

Ніби мама все ще десь поруч.

Ніби батько от-от покличе його з кухні.

А приблизно о першій ночі Олег завжди підводився й їхав.

Чотири години разом із минулим.

І жодного разу він не залишався тут до ранку.

Але цієї ночі щось змінилося.

Наче невидима хвиля пройшла крізь кімнату й ударила просто в нього.

Олег різко схопився за голову.

Перед очима все попливло.

Десь зовсім поруч пролунали крики.

Жіночий голос.

Ще один.

Гуркіт.

Дзвін скла.

Він уже не розумів, де знаходиться.

— Що?..

Що відбувається?..

Раптом гострий біль пронизав його груди.

Олег скрикнув і опустив очі.

З його тіла стирчали шматки арматури.

Він бачив їх.

Відчував їх.

Відчував кожен сантиметр металу, що ніби пройшов крізь нього.

Це був не сон.

Він задихався.

Навколо лунали крики, хтось кликав на допомогу, щось важке сипалося згори…

І раптом —

тиша.

Усе зникло.

Олег судомно вдихнув повітря й провів руками по грудях.

Нічого.

Ні крові.

Ні ран.

Ні арматури.

Він стояв посеред тієї самої квартири.

Сам.

— Що це було?.. — прошепотів він.

Руки тремтіли.

Олег подивився навколо, ніби боявся, що все почнеться знову.

— Чому?..

І тоді в голову одна за одною полізли думки, від яких він тікав усі ці роки.

Невже вони так мучилися?

Невже саме це вони відчували в останні хвилини?

Чому вони не погодилися виїхати?

Чому не приїхали до нього, коли він просив?

Чому вирішили залишитися?

Чому?..

Запитань було надто багато.

Відповідей — жодної.

Олег опустився на коліна.

Потім просто впав на холодну підлогу.

Сльози, які він стримував роками, нарешті вирвалися назовні.

— Пробачте мене…

Голос зірвався.

— Пробачте, що мене не було поруч!

Останні слова він уже не сказав.

Він їх прокричав.

Так голосно, що крик луною пройшовся порожніми кімнатами й розчинився десь серед бетонних стін.

А потім він просто лежав.

Скільки минуло часу — годину, дві чи п’ять — Олег не знав.

У якийсь момент виснаження перемогло.

Теплий промінь ранкового сонця пробився крізь розбите скло, торкнувся рваної фіранки й упав просто на його обличчя.

Олег примружився.

Кілька секунд він не міг зрозуміти, де знаходиться.

Потім усе повернулося.

Квартира.

Ніч.

Видіння.

Він повільно підвівся з підлоги й обтрусив одяг.

Голова все ще була важкою.

Олег провів долонею по обличчю, зробив кілька кроків…

і завмер.

Його очі широко розплющилися.

— Не може бути…

Він не міг повірити власним очам.