ПЕРЕДІСТОРІЯ
2026 рік.
Олег уже кілька років жив за кордоном. Робота, орендована квартира, знайомі обличчя, чужі вулиці, до яких він майже звик. З батьками говорив часто, але останнім часом кожна розмова починалася однаково: «У вас усе нормально?»
Того вечора мати відповіла не одразу. Десь далеко в слухавці глухо завила сирена.
- Мам, ви знову вдома? - Олег підійшов до вікна. - Я ж просив вас виїхати хоча б на кілька тижнів.
- Сину, ми вже говорили про це. Тут наш дім.
- Дім можна відбудувати.
На тому кінці запала коротка тиша. Потім почувся батьків голос - спокійний, упертий, до болю знайомий:
- А людей, яких ми тут залишимо, теж відбудуєш?
Олег заплющив очі. Він знав: сперечатися марно. Батько допомагав сусідам, мати носила їжу літній жінці з першого поверху. Вони трималися за свій двір так, ніби самою присутністю могли захистити його від війни.
- Добре. Тільки пообіцяйте: якщо стане гірше - поїдете.
- Пообіцяємо, - тихо сказала мати. - І ти подзвони завтра.
- Подзвоню.
Вони попрощалися. Олег ще довго дивився на згаслий екран телефону, а потім відклав його й повернувся до своїх справ.
Наступного дня він подзвонив. Ніхто не відповів.
Спершу він вирішив, що зник зв’язок. Потім - що розрядився телефон. Минув день. Другий. Третій.
Правду він дізнався значно пізніше.
Це була їхня остання розмова.