Повернення на чужину

Лейла
  Надворі було тепло, стояла гарна погода. Я йшла біля озера та вдивлялася в нього. Сині очі, темне волосся, гострі риси обличчя, холодний погляд. Я була красива, але не нарцисична. Найбільше за все, любила свою сестру, піклувалася про неї завжди. Батько приділяв нам мало часу. Ми йому були не потрібні. Колись він, під час чергової сварки, злобно крикнув:
  — Ви моя помилка!
Після цього, я все зрозуміла. Він давав нам все, але тільки не любов. Мама… а де була мама? Ніхто не знав. Ніхто її ніколи не шукав. Навіть я. Звісно, хотіла б мати її, але ніколи не робила, щось, щоб знайти її, поговорити, чому вона пішла та кинула нас з сестрою у такому ранньому віці. 
Присіла на лавку біля озера. До мене підійшов чоловік, я відразу зрозуміла – смертний. “Не знаю його” — перше, що спало на думку. Напевно він був купцем. Зелені очі та руде волосся. Подумала —  а він гарний. Відразу викинула цю думку з голови. Батько відразу поставив кордони: ти можеш зустрічатися з ким хочеш, але ніколи не повинна зустрічатися зі смертним. 
Він ненавидів їх. Дехто казав, що моя мати була смертною і в цьому причина нелюбові, а дехто, що вона була нефелкою. 
  — Привіт,- весело привітався хлопець.
Я подивилася на нього оцінюючим поглядом, та сказала:
  — Що потрібно?
Він засміявся. 
  — Тобі, що?
    Почала роздратовуватися.
  — Мене звати Берн. А ти?
Спочатку я думала, не відповідати, але потім язик сам ворухнувся та сказав:
  — Лейла.
  — Лейла…  Красиве ім'я. Терн? 
  — А, що? -  спитала я.
Це і насправді було моє прізвище.
  — Я купець. Мене прийняв твій батько.
  — З чого ти взяв, що я Терн? 
  — Ти схожа на нього. Така ж різка.
Мої очі запалали:
  — Тебе ніхто не питав. Йди куди йшов!
Він погрозливо взяв її за зап'ясток. Щоки запалали. Чому зараз? 
  — Слухай, якщо ти подумала, що я сюди приїхав продавати, то ні.
Я не на жарт злякалася. Мене охопив жах, що він зараз зробить, щось невідворотно жахливе, як от, втопить у цьому глибоченькому озерці.
  — Мені страшно подумати, навіщо ти сюди приїхав. 
  — Я шукаю свою суджену.
  — Ну так і шукай. А мене не торкайся, — я скинула його руку.
  — Ти не повіриш. Я її вже знайшов.
  — І хто ж це? — безбарвно поцікавилася вона.
 — Ти.
 — Я?! ---- запитала насмішливо та трохи здивовано — Та невже?
— Не можу відповідати на все одразу. Просто знаю.
— І як це перевірити? — це юнак мене зацікавив. Що він собі дозволяє?
— Пішли.
Він схопив мене за руку, але вже не так боляче, як у минулий раз. Та ми десь побігли, де я поняття не мала.
Я… Я чомусь, була щаслива, як дурненька. Хто б ще був щасливий, якщо б його схопили та потягли у невідоме місце?
             
                                                                  ***
  Цей бал був більш, чим невеселий. Жахливо нудно. І мені зовсім не подобалося. Цей смертний Берт… Він тут. Точніше він, ще не був, але, принаймні, повинен прийти. 
Саме тоді ми вирішили розповісти батьку про все. Взагалі-то, я не вірила провидицям і таким людям, але була одна, якій я довіряла. Тому, що вона була моєю тіткою, сестрою батька. Саме вона розказала Берну, що ми суджені. Можливо це була і неправда, але мені вже було все одно. Він сподобався мені. Веселий хлопець, та подобалася в ньому не тільки веселість. В ньому була іскра життя, з ним хотілося жити, бачити його та відчувати. Хоч він і не був  ідеальним, але був прекрасним. І ще мені дуже подобалася перспектива поїхати в землі смертних. Він сказав, якщо я погоджуся, ми поїдемо до Гмевії. Ці землі були близько до Нефелії, але далеко від Кордії, де я народилася. Я була рада такому повороту обставин, тепер слідувало заспокоїтися та в голові придумувати впевнену розповідь.

                                                                  ***
Берн
Напевно ніколи в житті я так сильно не переживав. Я не боявся її батька. Сказати, чесно я боявся її… Боявся, що вона передумає, зневажить мене, скаже, що це все було жартома. Все - таки, хто я? Якийсь гмевієць проти неї, величною доньки Короля Кордії. Та й батько у неї тип не дуже приємний. Я взагалі був не впевнений, що він прийме мене, хоч я його і попросив, але він ще нічого не знав. Насправді, коли я їхав сюди, я думав, що з нею буде тяжче порозумітися. Думав це буде схоже на розмову змії з кроликом, де я був у програші. Коли я зайшов до зали, побачив дуже-дуже велику кімнату. Вона була сіра та безколірна. Сьогодні всі присутні жінки були у чорно-білих сукнях та, чоловіки у фраках, ніяких яскравих кольорів. Єдина хто вирізнялася — Лейла. Вона була у яскраво-білому платті з червоними рубінами у волоссі. Вона була прекрасна. Просто чудова.
      Коли вона побачила мене, ледь видно кивнула головою та махнула рукою, ніби кажучи “Іди до мене”. Я підійшов.Чоловіки, які приїхали зі мною, скупчилися та щось обговорювали. Король сидів у здивуванні. Хоча це зборище Вищих осіб, було на нашу з хлопцями честь, Величність не очікував, що ми прибудемо, як це б дивно не звучала. Його вираз обличчя казав: Що тут взагалі коїться? Він ще нічого не знав.

                                                                ***
Лейла
Однієї зоряної ночі, я вийшла з дому у сукні, яка розвивалася на вітру. Вона була довга та плуталась у ногах, але в мене не було вибору. Я швидко бігла до корабля. Батько був проти заручин і взагалі, проти того, щоб я з Бертом зустрічалася та взагалі мала якісь справи. Він замкнув мене у моїй же, кімнаті. Зараз з дому допомогла вийти через вікно моя гувернантка, яку підкупила моя Сандра, якій ця історія здавалася, смішною та до жаху романтичною. Я боялася. Мені  було страшно, але пересиливши себе  знала, що тільки там, я буду щасливою. Хоча чому? Я вже була щаслива.