11.1

Лада йшла з тацею по розкішному коридору, вистеленому червоною килимовою доріжкою з орнаментом троянд з обох боків. У склянці разова доза зілля, що скасовувало дію попередніх. Всюди цвіли троянди, численна прислуга то мила вікна, то витирала і так блискучі рами картин, то за допомогою побутових заклинань очищала розкішні люстри. Підвіска показувала дорогу до Жехарда, змінюючи напрям при потребі. Лада йшла, повністю довіряючи перепустці. Раз у раз згадувалися картинки, де Жехард ніс чашку з чаєм їй. Там теж була разова доза зілля...

На Ладу ніхто не звертав уваги, навіть принцеса Жардина прошурхотіла шовками мимо, обдала тонкими парфумами, не кинувши й погляду.

Останні двері, масивні, дубові, різьблені, відчинилися самі. Лада з завмиранням серця ввійшла всередину. 

"Що я тут роблю"?

Жехард писав за столом з вигнутими ніжками; стіл майже весь завалений паперами. Каштанове волосся незвично розпущене по плечах, між бровами пролягла глибока зморшка. 

Підняв голову, подивився суворо.

Руки почали тремтіти, склянка задзвеніла, торкаючись карафи. 

"Я тут для того, щоб у нього все було добре. Альвіна його кохає, проведе шлюбний ритуал, поділиться аурою лінсів назавжди. А я? А я не знаю, що робитиму без нього"...

— ...ви мене чуєте чи не чуєте? З вами все гаразд? — почула, повернувшись до дійсності.

— Так, ваша високосте. Просто хвилююся.

"Йди, не стій," — шепнув Відблиск.

— Я вас десь бачив... — промовив Жехард.

Лада підійшла ближче. Тільки за задоволення послухати його голос варто поборотися з обставинами.

— Вам тільки здається. Спробуйте киселицю, ваша високосте.

— Киселицю, — повільно повторив Жехард, вдихнув аромат і застиг. Руки Лади знову затремтіли, коли ставила перед ним склянку з напоєм і тарілку з тістечком, на якому красувалася суничка. Жехард, як заворожений, взяв склянку... Він теж думками перенісся в лісовий будинок. Лада бачила ілюзію свого образу, бачила, як Жехард її цілує...

Він почав пити.

Випивши половину, відставив склянку, схилив голову.

— Ну як?

"Солодко, ніжно"?

— Гірко. Жорстко, — зізнався Жехард тихо, потім голосніше: — Хто готував?

— Новенька.

— Висока, струнка, із золотистим волоссям?

Знову над ним виник її образ.

Лада кивнула.

 Жехард створив портал, зник. 

Лада випила киселицю до дна. Жехард тоді ж теж розділив з нею зілля. Захотілося плакати. Але нічого не вдієш, тепер залишається стати невидимою і чекати, що буде далі. Жехард повернувся, побачив порожню склянку, принюхався. І засміявся.

— Знову твоє верхнє, Ладо! Це була ти! Якщо чуєш мене, покажися.

Лада мовчала.

— Ладо! — сердито крикнув арджазієць. — То от як ти використала мою перепустку! Показати, що я тобі не потрібен?

Лада ледве утримувала невидимість.

Жехард закусив губу, активував видимць.

— Равде! Явися до мене, негайно.

За секунду сіронець виявився поруч.

— Ти створював ілюзію для Лади?

— Я.

— Навіщо? Чому мені не сказав? — Жехард, який ледве стримував гнів, виглядав страшним. Равд, молодець, не боявся.

— Вона просила мовчати. О, Ладина киселиця. Можна?

— Ні! — гаркнув принц. — Вона для мене. Йди.

— Йду, о добрий і справедливий. Тільки ось Кеф велів передати, що зникла Руз, і просив перекинути йому інформацію про ритуал "Виток Часу".

— Добре, я зрозумів. Передай, щоб зачекав, я сам допоможу йому, одного ритуалу замало, — полагіднів Жехард.

Равд пішов. Лада бачила, як він всміхнувся, йдучи. Жехард налив собі ще одну склянку її напою і випив, взяв у руку тістечко.

— Що ж ми наробили, Суничко? — промовив тихо.

Лада легким вітром метнулася до виходу, застигла біля дверей. Так, Жехард випив другу склянку. Лада все ж дорога йому, але...

Не потрібно ставити чоловіка перед вибором: кохана чи трон. Істинний король вибере трон.

Двері відчинилися, увійшов Різарт, застиг на порозі. Лада стояла напоготові біля стіни, щоб вислизнути, як тільки Вічний Король пройде далі. І тут Жехард сипнув борошном просто в обличчя!

— Апчхи! — не втрималася і проявилася Лада.

 Жехарда виник поряд, його руки стиснули її талію, пригорнули до себе; він радо засміявся.

— Що тут відбувається? — не зрозумів Різарт.

— В хованки граємо, так, Ліро? Тату, піди, не до тебе.

Різарт окинув нерозуміючим поглядом непривабливу ілюзію Лади–Ліри і пішов, а Жехард, зачинивши двері, повернув їй справжній вигляд.

— Ось і попалася... — обійняв до хрускоту кісток. — Напоїла мене зіллям, так? Мене! А я, як дурень, нічого не відчув... Що ж ти зі мною твориш, Суничко... Я ж все одно без тебе не можу.

Жехард потягнувся до її губ. 

І Лада здалася. Обвила його шию і подалася назустріч, сама цілуючи солодко і уміло. Навчив же. Ноги підкосилися, Жехард підняв на руки, продовжуючи цілувати.

— Нікому не віддам. Я ж обіцяв, пам'ятаєш? Ще тоді, в лісовому будинку, — прошепотів вже в суміжній кімнаті, опускаючи на канапу, зариваючись пальцями в її волосся, і утримуючи голову в долонях, щоб цілувати. — Кохаю тебе, все одно кохаю, завжди кохав! А ти? — спохопився, згадав, що Лада теж випила зілля.

— І я тебе кохаю. — немов поскаржилася Лада. — Завжди кохала.

— Моя Суничко.

— Жехарде...

— Що?

— Я хочу від тебе дітей... Таких, як ти, зеленооких. Двох.

— Чотирьох. Почнемо прямо зараз чи почекаємо до весілля? Я за те, щоб зараз.

— Почекаємо до весілля, — усміхнулася Лада.

— Тоді його не відкладатимемо.