10.1

Над горами летіли мовчки. Всі розуміли, як важливо залишити позаду простір, де вітер досі носив попіл спаленого шпиля. Мороз по шкірі. Лада постаралася не думати про те, що це саме вона примудрилася зруйнувати гніздо.
— Відблиску, тут дійсно немає жодного кегрета?
— Не бачу жодного, — відповів він.
— А під землею? У печерах?
— Не бачу, Ладо, немає їх. Я зараз сильний, вір мені.
Приземлилися на краю Буйного, Лада зісковзнула по крилах, з задоволенням вдихнула свіже лісове повітря.
— Тепер я розумію, чому ти потрапила у вежу для небезпечних, — сказав Ларден, спускаючись до неї. — Кегретів уже немає. Ти розумієш, що це означає?
Лада кивнула. Вона вже думала про це.
— Чорний кришталь без нагляду. Загроза для магії.
— Так.
Перед очима постали картинки спогадів, як пливуть ілюзії, проявляються стоптані черевики, сиве волосся і... І жахливі видіння з "архіву" Гіркої. Адже без магії від загарбників вже не захиститися! Без магії світ Коло стане зовсім іншим!
— У кегретів була своя роль. І що тепер робити? Як виправити ситуацію? — поставила питання чи то собі, чи то Лардену, який ставав все світлішим, яскравішим від світла, що падало на нього.
Він знизав плечима:
— Осяйний розбереться. Подивися туди.
Лада неохоче озирнулася на гірський пейзаж. Але він вже не здавався похмурим: над ним сходило друге сонце! У вигляді людини. Світло, що не різало очі, світло, що наповнювало добротою і божественним трепетом — Осяйний без обладунків!
Лада зачаровано охнула. А разом з нею, здавалося, охнув весь світ. Чорні гори здригнулися. І почали рушитися, пропадати, перетворюватися! Піднявся туман, приховав від очей те, що відбувалося. Густий, білий, з перлинним відблиском від незвичайного світила. Лада пам'ятала, як довго відходила після того, як побачила всього лише куточок губ божества цього світу, але все одно шкодувала, що Осяйний зараз далеко. Так хотілося краще його роздивитися! 

"Ось хто ідеальний, напевно".
Туман почав розсіюватися, а Осяйний — зникати. Незабаром залишився лише блідий перламутровий відтінок неба, а на душі — святковість, здивування й полегшення. І знання, що тепер все буде добре.
Лада перевела дихання. Ларден стояв поряд. Очам відкривався зовсім інший, новий краєвид.
— Там все змінилося, — вражено констатував він.
— Так. Полетимо подивимося? — запропонувала несміливо, глянувши знизу вгору. Зіниці Лардена сяяли, як тоді, коли Осяйний його зцілив. Але дивуватися було ніколи.
"Тільки швидше. У нас мало часу," — поквапив дракон, і вони полетіли.
Чорних гір, зубастої печери не було і в помині. Не було вітру, тривожних звуків, диму.
Внизу абсолютно новий ландшафт. Гори, рівнини, річки віддавали привабливою первозданністю і чистотою. Навкруги все тихе, спокійне. Вдалині тягнулося велике гладке озеро. Незабаром виявилося, що воно має круглу форму.
Дракон полетів над ним так низько, що Лада бачила, як відбиваються в злегка схвильованій воді його широкі крила.
— Осяйний сам розібрався з порушеною рівновагою, — промовив Ларден і радо усміхнувся: — Відчуваєш? Тут присутня магія!
— Осяйний подарував тобі територію під п'яте королівство! — теж засміялася Лада. — Чуєш, драконе? Припиняй свої випробування. Вибирайтеся у світ Коло швидше! Тут буде цікаво!
"Чую, чую! — забурчав дракон, роблячи круг і приземляючись в долині на самому березі. Лада зісковзнула вниз.
З-під землі пробивалася молода трава. Вода в озері кристально-чиста, прозора. Ларден зачерпнув, вмився і озирнувся на Ладу. Вона теж підійшла, набрала її в долоні. Яка приємна свіжість! 
Король Сірону мовчав і ледь помітно усміхався. Кеф би вже давно стрибав від радості, напевно, а у Лардена лиш очі сяяли і над плечем — бажання обняти її, Ладу. Дружньо.
"Дружньо можна і навіть потрібно".
Вона підійшла, притулилася до його грудей. Сама. Ларден обійняв. Після того, як звільнила перстень, їй також на душі стало легше. Здавалося, світло Осяйного очистило, знищило сліди сумнівів, переживань і навіть болю. Здавалося, Лада стала іншою, як і світ навколо. Ларден теж змінився після зцілення Осяйним. Адже рішення відправитися в Світ Світлих Туманів потребувало неабиякої мужності.
Вони обіймалися і мовчали,  одночасно близько і далеко: Лада знала, що Ларден думає не про неї, а про своє майбутнє королівство.
"А поцілуватися"? — іронічно зауважила чорна морда дракона, що тим часом задоволено усміхалася поряд.
"А випустити мене зі Світу Світлих Туманів"? — відповів в тон йому Ларден.
"Всьому свій час".
"Еге ж".
"Я вас чую"! — обурилася Лада.
"Яка несподіванка, — з'єхидничав дракон. — прощайтеся, нам час, Лардене".
Лада відсторонилася.
Попрощалися. Дракон відлетів, розтанув. Лада струсила Ягідкою і злетіла в небо.
Відблиск сів на долоньку:
— Забирай свою силу в накопичувач. Я занадто старий так сяяти.