9.1

Лада вийшла з Дзеркала й одразу зустріла погляд Лліреля.

Зупинилася попри холод. Радість від розмови з Серцем Дзеркала вмить випарувалася.

Ллірель, здавалося, пропустив удар. І особливо його ранило прочитане полегшення на обличчі Лади. Він знав, що сталося, знав, що Гітана застосувала силу. Він чекав, тривожився, побоювався, сподівався побачити в очах Лади хоч би жаль.

На неї раптом накотило відчуття втрати. Наче вона розбила кришталеву вазу. І розбила ж, так. Рідкісний зв'язок дзеркальних аур, родову реліквію, наповнену силою й подаровану з любов'ю. Лада стояла боса і не могла відвести винуватий погляд від Лліреля. Було не лише холодно в ноги. Мала несподіване відчуття відсутності чогось ціннішого, ніж взуття. А очі Лліреля світили і радістю, і жалістю, і докором, і почуттям втрати.

У чорному плащі з хутряним коміром, у високих чоботях, чорних рукавичках, з розсипаним по плечах блискучим прямим волоссям, Ллірель здавався красивішим, ніж завжди.

"Він не бачить мою ауру. Вважає пустою. Відмовиться від мене".

Стало холодніше, Лада опустила погляд, підібгала пальці на ногах, мимоволі затремтіла від холоду. Закашлялася. Ллірель відмер, присів біля її ніг, взув у теплі чобітки.

"Ти втратила мій дар, найкраще, що я міг тобі дати. Що ти наробила"? — читала докір навіть в його зігнутій спині.

— Ллірелю, я...

— Я все знаю. Помовч зараз, добре? — Він підвівся; знову був сильним, впевненим в собі королем. Підняв її на руки, поніс з печери.

— Я можу йти, Ллірелю, — Лада замовкла, придивилася до дивної розмитої хмари над його плечем.

— Можеш, тільки потім. Я стільки чекав коло Дзеркала, тож дозволь потримати в руках результат мого очікування, і так пощастило, що ти вийшла на моє чергування, — ніжність в голосі Лліреля змішалася з легким кепкуванням, він сильніше притиснув до себе свою ношу.

Ілюзорна хмара над ним набула контурів двох фігурок, що цілувалися.

— То ти не відмовишся від мене? — Лада не знала, рада вона цьому чи ні.

— Ні.

— Куди ти мене несеш? — заморгала Лада. На фоні темних стін ходів печери ілюзорні фігурки, що цілувалися, стали різкіші.

— Додому, в Ін.

"Додому. Як приємно все-таки звучить. Але ж у мене дому немає".

А вголос сказала, зітхаючи:

— Ну що за сімейка, одна виносить, інший заносить. Ніякої поваги до королеви.

— Суцільна турбота, — продовжив її тоном Ллірель, виносячи вже на свіже повітря.

Лада придивилася до фігурок над плечем упізнала себе і Лліреля! 

Що це? Подарунок Гіркої Ло? Чи так про себе дала знати сила Кефа, що "кращого глядача"? Якщо після Дзеркала Бажаного Лада почала бачити під ілюзіями те, хто ким є насправді, значить, після Дзеркала Дійсного бачить те, чого людина бажає?

Пахло свіжим повітрям, навкруги танув сніг.

— Вже весна, чи що?

— Тиждень як, — Ллірель обійняв міцніше і видихнув у волосся: — Я тебе кохаю.

Це прозвучало так, ніби вирвалося ненавмисно. Ну хіба вона варта його любові?

— Ллірелю, я...

— Бачу. Завитка немає, дзеркальності в аурі не видно. Але ти все одно моя королева. Гітана не мала права вирішувати за нас.

— Все, що не робиться — до кращого. Ти ж скопіював на мене свою ауру, просто намагаючись захистити. Тепер тобі вже не буде боляче, якщо...

Ллірель поглянув на Ладу з глузливою гіркотою і вона зрозуміла: буде.

Ну, хоч не фізично.

— Ллірель. Я чужа, приношу біль і неприємності. Залиш мене, — попросила, паралельно безсовісно насолоджуючись його теплом і наразі зовсім не бажаючи, щоб її залишали.

"Я така суперечлива".

— Ні. Все — ні. Я потребував тебе завжди. Я шукав саме тебе. За біль заплачено моментами щастя, такими, як зараз. Ти не чужа, а одна з лінсів: ти повернула нас додому. — Ллірель поставив її на ноги, зробив портал. — Ін — твій дім. 

Вийшли в холі.

Так тепло. Ллірель допоміг роздягтися, і Лада відчула себе лялькою, яку одягають - роздягають, носять туди - сюди. В холі було декілька лінсів. Приємно порадувала очі синя туніка Ельміри. Вона усміхнулася і привіталася стриманим рухом долоні. А потім Лада упіймала погляд Гітани, якій за насилля над своєю королевою нічого не було. Сильна дівчина - воїн стиснула губи, бачачи, як Ллірель пригортає до себе ту, яку намагалася позбутися. 

Лада вдала, що не помітила ні її, ні те, як вона в мріях жваво забила в боксерську грушу. "Ну, хоч не в моє обличчя".