8.4

— Ллірелю, вийди, будь ласка, — Лада, повернувшись з Агатової, навіть без попередження Руз зрозуміла, що не одна, ледве побачила прим'яте покривало. Ще один в ліжку! Та скільки можна!

— Ллірелю, це моя кімната і моє ліжко!

— А ти — моя королева, — проявився Ллірель, одягнений краще, ніж на бал. "І кого він мені нагадує? От вже, дійсно, гідний брат свого брата". 

— О, а ви зі Сгірелєм, випадково, не родичі? Ні в кого не бачив таких д-дивних чубків.

— Ми споріднені душі, а це ще цікавіше. Вставай, Ллірелю! Я не королева-дружина короля, я просто королева, ти не маєш права порушувати мій особистий простір! — Лада і не думала йому всміхатися, як не так давно Дейра Сгірелю, коли той заявляв: "А я твій"!

Була роздратованою: зілля для зміни кольору волосся замість мідного відтінку дало яскраво-червоний. Довелося відрізати пасмо, адже експериментувала на собі. А потім вирішила зробити чубок, хоча прекрасно знала, що він ніколи їй не йшов. Просто набрид застій, хотілося змін. А чубок вийшов занадто коротким.

— То одружімось, — не здавався Ллірель.

"А як же кохання? Як же три слова, від яких солодко, яким віриш"?

Лада промовчала, потім сказала:

— Одружуватися треба кохаючи.

— А я кохаю тебе.

— А я тебе?

— Сказано правильно, але не тим тоном і не в тій формі, — прошепотів Ллірель на вухо, однією рукою обіймаючи, іншою легко проводячи по животі; один лише дотик викликав бажання, запалив вогонь. А потім лінс зник, ще до того, як вона встигла обуритися! Зачиняючись, грюкнули двері.

Лада упіймала себе на тому, що хоче кричати. Згадала слова бабусі Дори, місце в пейзажі. Активувала видимць.

Сгірель блиснув на подушці голий, видав щось незрозуміле, потім його зображення закрилося волоссям Дейри. Лада швидко вимкнулася. Ох, як невчасно потрапила! Та що ж це за день?!

"А-а-а-а! Якщо я не прокричусь, як радила Дора, то розірвуся"! Вона скинула надлишки сили в накопичувач, побігла по сходах, мало не збивши Гітану, і навіть не перепросила, лиш на мить оглянулася: принцеса зблідла, зупинилася, дивлячись услід. Лада наштовхнулася на Лліреля.

— Все гаразд, королево? — підхопив її за талію обома руками.

— Так, Ллірелю.

— Точно? — підвів брову, противно задоволений. Знав, що вона горить всередині.

"Ні! Все погано! Хочу кричати, а ніде — навкруги люди"! — подумала Лада, а сама відвела його руки і цілком спокійно попрохала:

— Можеш, будь ласка, створити портал у намальований тобою пейзаж?

— Куди?

— На плато біля Чорних Гір, де ростуть два величезні дуби. Хочу побути одна. І саме в тому місці. Мені воно дуже подобається.

— Два деревця? — Лінс чи то дійсно хотів уточнити, чи то тягнув час, щоб потримати її в руках.

— Вже два дерева-велетні, Ллірелю. Величезних! — Лада величезним зусиллям волі поборола роздратування і знову скинула силу в накопичувач.

— Я давно там не був. Ну що ж, підемо?

Він зробив портал.

— Спасибі, — сказала Лада, опинившись на місці. — Тільки я хочу побути одна.

— Шкода, — засмутився Ллірель вдавано: сам насмішкувато всміхався.

Лада нервово відвернулася. Зимній Буйний лежав внизу біля її ніг, безмовний, тихий. Два чорно-білі дуби-велетні зрідка впускали сніжні грудки. Озирнулася назад — Чорні Гори стирчали похмурою короною з високим шпилем посередині, таким гордовито зухвалим, гострим, і навіть без сліду снігу.

Лада знову озирнулася на ліс, зібралася з духом і щосили закричала.

— А-а-а-а-а-а-а! — рознеслося над лісом, відбилося луною. — А-а-а-а-а-а-а! — повторився грубий, жорсткий, зовсім не дівочий крик.

Стало легше. Радіючи, що нікого немає поруч, Лада вирішила перейти на виск:

— А-а-а-а-а-і-і-і-і-і-і-і!

Відсапалася, задоволено слухаючи луну.

"Мабуть, досить", — вирішила, і раптом краєм ока помітила рух. Різко озирнулася: тут був Ллірель! Він нервово затикав вуха. Лада мало не задихнулася від обурення, відкрила рот, і лінс примружився, зсутулився, — боявся, що вона знову завищить!

"Гад! Все чув! Спостерігав за мною! Так отримуй!!"

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а! — вирвалося з грудей ще потужніше, чистіше, вільніше.

І тут щось сталося, надірвалося: з долонь вирвалися величезні стовпи вогню, зачепили крону дерев.

Лада злякалася, закричала вже від страху. Ллірель підбіг, став поруч.

— Тихо. Згортай вогонь в кулю, ущільнюй.

— Але я не вмію! А-а-а-а-а!

Вогонь піднявся ще вище!

— Уявляй кулю! Швидко! — крикнув Ллірель. Лада напружилася — і зробила це! В руках тримала два бойових пульсари!

— Вийшло! 

— Ще щільніше, ще! Тепер кидай!

— Куди? Там ліс, шкода, не можу, спалю ж!

"Що робити, що робити? Я не хочу завдати шкоди лісу! Я нікому не хочу завдати шкоди! А-а-а!!!"

Ллірель повернув Ладу до гір.

— Туди кидай, в гори, швидко!

Лада перевела дихання, зробила наведення на найвищий шпиль, як учив колись Сгірель, і кинула:

— А-а-а-а-а-а!

Стало легше, але не надовго: полум'я так і рвалося з рук. Лада формувала пульсари, не особливо замислюючись над тим, що робить, обволікала оболонкою сфери і наводила на чорний шпиль. Не усвідомлювала, що силу вже черпала з кристала, кидала, кричала, — щоб очиститися від внутрішнього полум'я, щоб перестало палити всередині. Не помічала, яким гарячим став агат. А потім зрозуміла, що все вже — не може більше, та і шпиль загубився десь... І впала на руки Ллірелю.