7.1

— Ладо, який сьогодні день? — Мирель дивилася так докірливо, що Лада вже відчула себе винуватою.
— Субота. Ох, так! У нас же традиція!
— День яблук! — заявила Мирель і побудувала портал: — Прошу!
Вишли на кухні. На дуже прохолодній кухні, що пахла підгорілим хлібом. Дейра, закусивши губу, старанно чистила на дошці буханець, нормальний зверху і чорний знизу. Смоляні крихітки розліталися на всі боки, через прочинену стулку вікна завіювалися сніжинки, падали на книжку, яка яскраво рябіла обкладинкою на підвіконні. Поряд стояв один вже підчищений хліб.
— Ну ось! Ще одна забула про ніжну квітку Лардена, — Мирель зачинила вікно, змахнула з книги крапельки талого снігу.
— Ларден давно не нагадує ніжну квітку, — захистила Дейра його мужність, відставила ніж, прибрала кришки. Хто-хто, а вона знає, на що король Сірону здатен. — Хух, аж рука болить.
— Ну, я так його пам'ятаю. Довговолосий ангелик у білій сорочці. "Пристрасний полон"! І ти таке читаєш? Дівчатка, треба займатися тільки однією справою: або читати, або готувати.
— Та невже? — Дейра не образилася на нотації, перенесла на стіл тацю з уже наготованими яблуками.
— А м'яса немає? — Тітка сіла за стіл і обдала Дейру поглядом милого кошеняти. Лада усміхнулася.
— Немає. Сгірелю знову набридло готувати, — похмуро пояснила Дейра. — І в нас за планом традиційні яблука.
Лада вибрала зелене, вдихнула його аромат.
— Мирелько, що ти знаєш про  Світлі Тумани?
— Звідти ще ніхто не повернувся. — Мирель вибрала червоне, надкусила.
— Але хтось же про нього розповів?
Мирель знизала плечима:
— Світ Туманів відвідували свідомістю; там дійсно існують справжні дракони, час йде по-іншому, і в того, хто туди потрапив, чи то пам'ять стирається, чи то сам повертатися не бажає. Світ той досить небезпечний.
"Сподіваюся, моє зілля Лардену згодиться", — Лада надкусила яблуко: соковите, солодке.
Мирель почала розповідати про дитинство Лардена. Він ріс правильним хлопчиком в усіх сенсах, був ввічливим і справедливим.
— До речі, Ларден єдиний тоді в Морських Палацах заступився за Жехарда, коли той просив руки... — Мирель наштовхнулася на здивований погляд Дейри і замовкла.
— Чиєї? — занадто швидко запитала Лада.
— ....однієї лінсійки, — Мирель прокашлялася. — Вона вже вдихнула його туман, а Сгірель не дав згоди. Місяць тримав бідненьку під замком і Жехарда не підпускав.
— Що? — Дейра, відставивши фрукт, почала чистити ще один буханець. — А чому я нічого не знаю?
— Ну, це неприємна історія, гордитися тут нічим. Сгірель відмовив, Ллірель образив, натякнувши на те, що Жехард позашлюбний, поставив йому в провину те, як поводився Різарт. Племінникам від мене потім дісталося, але на рішення Сгіреля я вплинути не могла. Та і не хотіла. Лінсам невірність їхніх суджених дорого обходиться, а Різарт же без зради не дихне, — Мирель почала жонглювати яблуками, але побачивши, як спохмурніла Дейра, перестала. — А Ларденчик молодець, не став сміятися над бастардом, як більшість з присутніх, а вірно заявив, що гордитися краще придбаними якостями, а не отриманими в спадок.
— То чиєї ж руки просив Жехард? — повторила питання Лада.
Мирель не відповіла, почала зітхати і філософствувати на тему розплати. Відьмочки теж принишкли: виявляється, обидві мимоволі взяли участь в цій розплаті для гордих лінсів. Деякий час всі мовчки жували яблука.
І тільки коли залишилося пару штук, блиснув портал, з'явився Сгірель, припорошений снігом.
Дейра зірвалася з місця, заусміхалася.
— Знову пустився сніг, ну і зима цього року. Я голодний, як вовк.
— Я зварила суп, будеш? — Відьмочка легким рухом пальців знищила чорні крихти на столі, лінс вдав, що не помітив.
— Буду, насипай, я зараз прийду, — Сгірель цмокнув її в щоку, вийшов з кухні, напевно, переодягатися.
— Мені теж! — витягнула шию Мирель.
"І куди тільки в таку витончену дівчинку стільки влазить"?
Дейра насипала дві миски варива підозрілого кольору, з ніяковою усмішкою поставила перед чоловіком і його тіткою.
Лінс надкусив хліб, зачерпнув суп. Дейра завмерла. Сгірель закрив очі.
— Не подобається? — благально звела брови Дейра. 
— Ні, навпаки, — усміхнувся лінс, загравши ямками на щоках. — Це найсмачніше, що я їв.
— Правда? Хліб трохи підгорів...
Мирель, що тримала у роті суп, мужньо не кривлячись, нарешті його ковтнула, встала з-за столу.
— Мені дуже подобається такий хліб, — зворушливо признався лінс, не спускаючи з дружини очей.
Лада по кивку тітоньки підійнялася, зробила крок в портал, що засвітився після її жесту. Закохані, здавалося, навіть не помітили їхнього відходу.