Глава 7

Потягнулися дні, наповнені то примірками, то тренуваннями, то святковими застіллями й танцями, то заняттями з Мирель. Всюди пахло хвоєю, горіли свічки, біліли, переливаючись, магічні сніжинки, то тут, то там сипався ілюзорний сніг. На кухні постійно витав аромат смакоти. За святом Ялини йшло свято Іскри, потім Снігу. Ін поки залишався загубленим, накритим куполом.
— Ну що ж, час відкритися світу. Заявимося завтра в Зал Чотирьох королів? — запропонував Ллірель перед святом Іскри.
Сюрприз вийшов на славу. Лінси телепортувалися в останню мить.
Раптове: "Король Ллірель і королева Лада, королівство Лін," повергло зал в тишу, деякий час було чутно тільки кроки, дзвін браслетів і шелест сукні Лади. Цього разу її вів під руку реальний видимий король; Лада була в чорному, як і він. Коли дійшли до середини залу й ступили на доріжку до тронів, з коротким шерехом з`явилися і сформували стрій шани одягнені в такий же колір піддані. Це було вражаюче. З затримкою, але все ж залунав лінсійський гімн. Лада усміхнулася Ллірелю. Лінси повернені! Зал вибухнув оваціями.
Коли вони стихли, король Дінайї благодушно привітав лісовий народ, що нарешті повернувся додому. Різарт теж сказав промову, але скромнішу і стриманішу; королева Зорана промовчала. Втім, Лада теж була рада відійти на другий план і послухати Лліреля. Він так природно поводився, що не одразу згадала, що як король, в світі він з`явився вперше.
Коли піддані розсіялися і змішалися, Лада з Дейрою спостерігали за їхньою поведінкою і настроєм. Навкруги почалися розпитування, обійми, сіяли усмішки. Довгожителі пам`ятали лінсів. Ажина обіймалася з Гітаною, Аля з Жардиною. Ллірель подав Ладі руку, і почалися ті тортури представлень, що минули її на першому балу. Її вивчали поглядами, всміхалися: хто хижо, хто захоплено, хто щиро й приязно. Різарт побив усі рекорди, на ходу вигадавши такий барвистий комплімент, що Ажина, яка розмовляла поряд з Гітаною, заморгала і забігала очима. На щастя, почалися танці. Ллірель міцно тримав Ладу, добре вів, усміхався тільки їй.
— Ллірелю, ти і знайшовся, і загубився, — блиснула білозубою усмішкою зеленоока Жардина. — Запрошуєш лиш дружину.
— Ми не одружені, — вирішила відновити справедливість Лада.
— Поки, — додав Ллірель, міцніше притиснувши до себе.
— І коли ваше весілля? — пролунало збоку низьке, пронизливе до тремтіння. Підійшов Жехард.
— Коли вирішимо, тоді повідомимо, — відповів жорстко Ллірель. Він не міг не помітити погляди арджазійця і Лади. А вона вбирала адресовану їй ніжність, слово "скучаю," відмічала темні кола під його очима, глибші риски зморшок біля куточків губ.
Лада подумала, що вона теж вже не така свіжа, як в лісі, та ще й у темному платті.
— Ви стали ще красивішою, ваша величносте, — наче прочитав її думки Жехард.
— Це тому, що вона зі мною, — іронічно зауважив Ллірель.
— Це ненадовго, — кинула збоку Ажина, яка саме проходила мимо, неначе не їм, а Гітані, і немов би зовсім з іншого приводу. Заграла музика, Жехард зробив рух назустріч, щоб запросити Ладу, але лінс смикнув за талію, захоплюючи її на середину залу, і цілий вечір не відходив ні на крок.
"Це тимчасово," — втішала себе Лада, засинаючи. Вона твердо вирішила завтра ж поговорити з Ллірелєм. Не вийшло: він вислизав, варто тільки було подумати про розмову. А потім заявився Сгірель з проханням почекати з розривом і дати Ллірелю час освоїтися в новому статусі короля.