Глава 6

В Іні почалася підготовка до свята.

До цього часу Лада була настільки завантажена, що мало що помічала навколо себе.

А тут прокинулася з дивним настроєм і усвідомленням, що сьогодні нікуди не потрібно поспішати. Від щедро насипаного за ніч снігу в кімнаті набагато світліше. Виглянула у вікно: снігопад не припинявся. Трохи постояла, дивлячись на білі пухнасті шапки на дахах, ліхтарях, на те, як сніг обводить по контуру візерунки кованої хвіртки, гілки дерев і кущів. Час призупинив свій хід. 

— Славного ранку, Ладо, — прошелестіла сонно Руз. — Сьогодні треба поливатися.

— Славно сяй, Руз. Як добре вміти тебе чути. Я ж могла б забути тебе полити, або не вгадати, що і коли тобі потрібно.

— І ти хвилювалася б, якби мені було погано? — Руз від білизни за вікном здавалася блідо-блідо рожевою, майже безбарвною і дуже пишною.

— Звичайно, я ж тебе люблю, — Лада полила її відстояною водою з карафи.

— А якби я з тобою не розмовляла, ти б любила мене так само?

Лада замислилася. 

— Напевно, ні, ти не була б такою знайомою і рідною.

— Ось бачиш. Іди на кухню, — посуворішала Руз. — Розмовляй з підданими!

Руз зникла.

Лада зітхнула, прийняла душ, і з розпущеним мокрим, лише злегка підсушеним рушником волоссям, в легкій лавандовій туніці (сьогодні в палаці особливо тепло) спустилася вниз.

На кухні, оформленій в біло-блакитних тонах, лінсів було незвично багато. При появі королеви вони ввічливо привіталися, замовкли, але продовжили готувати. Лінси то сповільнювалися, то прискорювалися, наче хтось поперемінно вмикав прискорену плівку. В усіх дівчат волосся зібране у високі хвости й заплетене в коси, у юнаків в кого як: у кого просто зібрані на потилиці, у кого короткі стрижки. Всі одягнені в темне. Правда, в дівчат по рукавах, комірі й подолі тунік йшла вишивка різнобарвними нитками, а в хлопців — чорними по коричневому або коричневим по чорному. На кухні кожен займався якоюсь справою. Снідати ніхто не запропонував, а Ладі було незручно нишпорити по каструлях чи криштальниках.

А по центру кухні посередині великого овального столу стояло блюдо з гіркою блискучих бордових яблук. Вони приковували погляд; їхній аромат не могли перебити ні м'ясні запахи з каструль і сковорідок, ні різкі свіжі з-під моторних рук, що нарізали овочі, ні ванільні й коричні з печей, де допікалися перші порції рум'яної здоби. Лада взяла зі столу яблуко, відійшла до вікна.

— Хто знову забрав верхнє яблуко? — голосно обурилася одна з дівчат.

— Я. У нас їх мало? — озирнулася Лада здивовано.

— Ці яблука я помила на пиріг. А ви не в курсі, скільки у нас чого? — досить симпатична росла дівиця навіть не думала просити вибачення.

— Було не до цього. Як тебе звуть? — запитала нахабну піддану.

— Я думала, ви знаєте своїх людей, ваша величносте, — продовжувала грубити лінсійка в повній тиші.

— Ти не розчула питання? Я запитала, як тебе звуть, а не що ти думаєш. Чекаю на відповідь, — м'яко вимовила Лада. Дівчина глузливо подивилася на мокре волосся своєї королеви.

— Ториза, ваша величносте.

Лада нічого не сказала, відвернулася до вікна, за яким все так само падав сніг. Чарівність ранку зникла. Надкусила яблуко, але їсти його не хотілося.

— А навіщо вам моє ім'я? — запитала ззаду дівчина, занервувавши.

— Хочу знати своїх людей, — Лада зробила акцент на слові "своїх". Таких, як Ториза, своїми назвати важко. А мусить любити всіх — королева ж.

Лінсійка, тихо пирхнувши, пішла.

Внизу на вулиці стояв Ллірель з двома лінсами, яких уважно слухав. Відчув її погляд, озирнувся і застиг, злегка всміхаючись і дивлячись в очі. Знову Ладу охопило дивне почуття. Вона зрозуміла, що знала зухвалу піддану, і пам'ятала імена усіх лінсів! Так, коло Джерела Ллірель називав кожного на ім'я, і тоді здавалося, що всіх запам'ятати складно, навіть неможливо. Проте Лада знала всіх.

Біля короля крутилася заметіль. Він зовсім перестав слухати співрозмовників, розвернувся до вікна і підбадьорливо усміхнувся. Лада відповіла йому рухом вій, легкою усмішкою. Здавалося, Ллірель запам'ятовує те, що бачить, щоб намалювати картину. Лінси поруч з ним перестали говорити, розгубилися; Лада відійшла від вікна, щоб не заважати.

— Ваша величносте, скоро будуть готові пиріжки з сиром і з вишнями, почекайте трохи, — затурбувалася лінсійка, схожа на Рішану.

— Дякую, Ельміро, я не голодна, — відповіла Лада, йдучи до своєї кімнати.

Схоже, поїсти сьогодні можна буде хіба що в Сгіреля. Шкода, що вона не вміє робити портали!