3.10

На берег Перлинного озера Лада і Дейра спустилися пішки, залишивши мітли висіти поясочками. Бурчик ув'язався за ними. Відьмочки вирішили перевірити, як там жолудь, і коли виявили на місці посадки маленьке деревце, обоє запищали від захвату. Дейра хотіла укрити його зіллям, але Лада заборонила:
— Нехай йому буде доступне світло Світоча, Ліки, нехай відчуває вітер і вбирає дощі. Це чарівне дерево, воно само сховається. До того ж Дуб Адора переміщається, якщо що, це захистить від небезпеки. 
Дейра погодилася. Деякий час посиділи мовчки. Ледве чутно плескалися хвилі, шарудів очерет. Зовсім близько заспівав цвіркун.
— Ти помітила, що звідси не хочеться йти? — Дейра зірвала травичку, покрутила в руках.
— Ага, тут добре.
— Ніколи не думала, що після розлучення з Ларденом зможу бути такою умиротвореною. Напевно, це Агатова печера так діє.
— Умиротворення зараз не зовсім доречне. А переселімся в Ін? Він все ще закритий, там безпечно. Відблиск підказуватиме, коли вилітатимуть кегрети, — озвучила Лада те, що раптом спало на думку. Вона для одягнула легку білу туніку, сірі штани, а Дейра — темно-синю сукню в дрібну квіточку з зеленими і м'ятними листочками. Лише коли вирушали в Буйний, вона діставала свій чорний костюм. Подруга стала інакшою, ще красивішою. Сгірель не зводив з неї очей, і їй це подобалося. 
— Вибач, але я хочу свій дім. Прибрати в Іні, приготуватися до приходу лінсів тобі допоможу. Ну і розглянути все. Повинна ж ти дослідити свої володіння.
— Володіння... — усміхнулася Лада, — не можу повірити, що я королева. А Жехард з тобою не зв'язувався?
— Ні.
Лада замовкла. Учора пройшло три місяці з того дня, як вона вдихнула його бузкову магію. Вже повинно б стати легше, біль мав би зникнути. Вже час перестати про Жехарда й думати.
— У нього щось сталося. Відблиск ніде його не може знайти, — промовила тихо.
— Ладо, Жехард вибереться з будь-якої колотнечі. Дзеркальна аура може зберігатися три тижні, а з твоєю потужністю і довше.
— Або йому не до мене. Час арджазійської магії вийшов. — Лада лягла на траву, розкинула волосся екзотичною квіткою.
— Але любов не пройшла, так?
— Ні.
"Я так просто це сказала. Знала б ти, що я зараз відчуваю".
— Значить, Жехард тебе по по-справжньому кохає.
— Але чому він не приходить, чому?!
Дейра промовчала, потім вимовила:
— Я Жехарда знаю. Він ніколи не одружиться з Ажиною. Він викрутиться. 
Лада зітхнула, повернула голову: на пагорбі з'явився Сгірель. Напевно, вже пішов останній з відвідувачів приймальні Агатової. Після балу вони з 'являлися мало не щоранку. Лінс не поспішав спускатися, стояв і розглядав місце під спорудження будинку.
Дейра зробила рух до нього. Лада знала, що вони нарешті закінчили креслення, вчора на кухні сиділи з ним допізна.
— Йди до свого лінса, я хочу побути одна, — Лада підвелася, обхопила руками коліна.
Дейру мов вітром знесло; Лада трохи помилувалася їхніми фігурками на пагорбі. Як же красиво вони виглядають разом! Так і видно, як тягнуться один до одного.
— Відблиску, Жехарда не знайшов? — в'яло потривожила свого дідусика-світлячка, хоч наперед знала, що він скаже.
— Ні. Він або там, куди я не можу проникнути, або під невидимістю. І кегретів не видно.
— Спасибі, Відблиску.
Лада піднялася з місця, підійшла до озера. Зовсім близько промайнула сріблястим черевцем риба, по воді пішли круги. Так і не скупалися тут, а вже зробила перші кроки осінь. Буйний ще зелений, але подекуди починало жовтіти листя.
Видимць тихо дзенькнув, запалився зіркою, що розгорнулася в зображення Лардена й згорнулася в точку. Лада провела рукою над артефактом, виходячи на зв'язок.
— Сяючого дня, Ладо. Попрощаєшся зі мною? — Ларден дочекався ствердного кивка і продовжив: — Перед тобою виникне портал, просто зроби в нього крок.
Лада так і зробила. Мить — і вона в саду біля королівського палацу, її долоня — в долоні короля. Запаморочливо пахло яблуками.
Ларден одягнений так само як і Лада, — в білий верх і сірий низ; він притискав до живота декілька стиглих яблук. Коли портал розтанув, відпустив руку Лади, сів коло стовбура яблуні на все ще квітучу конюшину і вказав жестом на місце поруч. Лада опустилася.
— Вибирай, яке подобається? — запропонував їй яблука. 
Вибрала зелене, надкусила, примружилася від задоволення.
— Спасибі. Обожнюю яблука.
— Я теж. Вони ніколи не приїдаються. Можу з'їдати їх валом, а наступного дня знову хочеться. Яблука, як і сірий колір, дуже шановані в Сіроні. — Ларден теж надкусив зелене.
Деякий час мовчки їли. Замислившись, Лада з'їла навіть серединку з насінням, — звичка, придбана в місті. Ларден усміхнувся, забрав з її рук хвостик від яблука і своїми довгими тонкими пальцями, унизаними перснями, ткнув ще одно, вже червоне. Навколо Лади почала літати оса, Ларден її приспав. І не лише її: всі бджоли в саду з тихим шерехом посипалися в траву; на коліна Лади звалився сонний горобець.
— Прошу вибачення, королево. Не розрахував, — сконфузився король, пробудив пташку, вона зиркнула на Ладу блискучим оком і відлетіла.
— Нічого страшного.
Як тільки доїла яблуко, він забрав качан і кудись його перемістив.
— Будеш ще?
— Ні, спасибі.
— Ні, — повторив, як луна, Ларден і зітхнув: — Це наше слово, Ладо. Я завжди читаю його в твоїх очах. Що вдієш — і такі бувають стосунки. Сам тебе таку вибрав. Ти шкодуєш, що потрапила у Коло?
— Ні.
Ларден знову усміхнувся.
— Добре.
Трохи помовчав, кусаючи губи. Здавалося, він збирався з думками, щоб почати розмову. Лада принишкла в очікуванні.
— У мене для тебе є символічний подарунок, — сказав нарешті, дістав браслет молочного кольору — обточені квадратні пластини, щільно прилеглі одна до одної. На кожній пластинці — слово "Ні". Надів їй на руку.
— Сам робив, для тебе. Ізокамінь добувають в Білих горах, використовують для ізоляції. Хай цей камінь нагадує про мене.
— Дякую, Лардене. Дуже приємно.
— Ці браслети Жехард дарував? — він торкнувся її руки.
— Ага. Твій браслет між ними має гарний вигляд. Ніби доповнює.
— Смарагди, рубіни, сапфіри, турмалін... Камені Жехарда дорогоцінні. Вони свідчать про любов, пристрасть, пошук сенсу життя, бажання захистити. А мій ізокамінь звичайний. Це символ стіни.
— Чудовий подарунок, Лардене, чесно. Мені дуже подобається твоя повага до слова "ні". Бачиш цю квітку? — Лада зірвала конюшину, покрутила в руках. — Вона входить до складу мого улюбленого універсального зілля.
Дістала декілька флакончиків.
— Маленький, разова доза — для екстрених ситуацій. Посудинку не викидай, потім з великого наповнюватимеш і відмірятимеш. Це зілля добре ще тим, що замінює їжу. Сподіваюся, у світі Світлих Туманів воно залишиться ефективним. Сама варила.
— Для мене? — запитав навіщось.
— Ні, — злукавила чомусь. Звичайно, для нього.
— Знову це слово. Але все одно приємно.
— І ще я записала для тебе... — Король усміхнувся, Лада зніяковіла, що так швидко себе викрила, — ...слова молитви, тієї, пам'ятаєш? Вона допоможе призвати Осяйного. Може, у тому світі теж є його відображення.
Ларден подякував, узяв з її рук листочок, потім протягнув інший, чистий, і перо подав:
— Можеш, будь ласка, ще написати слова пісні, яку ти співала на кухні в лісовому будинку?
— Можу, — перо зашаруділо по листу.
Пахло яблуками, парфумом з пряною ноткою. І лісовими травами, — від волосся Лади. Зовсім поряд впало яблуко. Лада завмерла, потім підійнялася, протягнула королю листок. Ларден зробив портал.
— Славної дороги, Лардене, — усміхнулася на прощання.
— Славно сяй, Ладо.
Вона зробила крок в портал і вже звідти почула, як в саду знову задзижчали бджоли.