1.6

— Він молодший за мене на три роки і вищий на голову, — з ностальгічною ноткою сказав Сгірель. — Ширший в плечах. Постійно усміхався... Завжди досягав мети.

Лада чекала продовження, але його не було.

— Як лінси зникли?

— Ллірель захотів стати королем, — голос лінса прозвучав сухо. — Наполіг провести давній ритуал коронації, коли корона спрямовується волею Осяйного. І вона опустилася на голову Лліреля.

— А ти?

— Я пішов одразу, як привітав нового короля. Нікого не хотів бачити. А коли повернувся, Ін спорожнів. Ти питала про транс. Можна провести його просто зараз, заодно побачиш Лліреля сама. Згодна?

— Так, тільки я трохи боюся. Транс — це як?

— Ти ніби заснеш і перенесешся свідомістю туди, куди хочеш, — Сгірель зробив портал в приймальню.

Лада зробила крок разом з ним.

— Сьогодні зануришся в легкий, тебе ніхто не бачитиме і не чутиме, — від помаху руки лінса розгорілося вогнище, — будеш стороннім спостерігачем. Є ще інша форма, складніша, коли можна передавати послання, — кинув у вогонь жменю ароматних трав. — Але це потім. Готова спробувати?

Вогонь розгорівся сильніше, на обличчі і чорному одязі лінса заграли руді відблиски.

— А як я повернуся? — Лада протягнула руки до тепла.

— За моїми словами, ти мене чутимеш, — Сгірель сів на камінь.

Лада подивилася на лінса. Мала відчуття, що знає його дуже давно, воно заспокоювало.

— Я готова, Сгірелю.

Печеру вже заволікав м'ятний дим.

— Чітко уяви те місце і час, куди хотіла б потрапити. — Сгірель кинув у вогонь ще жменю вже інших трав, до запаху м'яти додався приємний аромат синьолистника і огірочника аптечного; агатові вставки в стінах печери почали м'яко сяяти, колихатися; захотілося спати.

— Ти спиш.

Лада закрила обважнілі повіки, зітхнула і стала легкою, як пір'їнка; вона піднялася разом з м'ятним димом і понеслася крізь отвір в склепінні ввись, закрутилася в радісному танці, немов вирвавшись на свободу.

— Ти там, де хочеш бути.

Почувся шум автомобілів, шелест листя в кронах кленів, людські голоси, неголосна музика з придорожнього кафе. Лада розплющила очі: здавалося потрапила в своє місто, в парк біля перехрестя. Повз неї проходили перехожі, по вулиці проїздили автомобілі, повітря важке, насичене пилом і вихлопними газами. І тут побачила саму себе: з колишньою стрижкою, худенька, в джинсах і футболці, з тоді улюбленою, а зараз вже викинутою сумочкою. Старе життя. Чи, навпаки, молоде? Так було три роки тому. Аж защеміло в грудях.

— Ладо, що ти бачиш? — донісся приглушений, як крізь пелену туману, голос Сгіреля.

— Моє місто, парк. Я йду по тротуару, — Лада зусиллям волі відігнала ностальгію. 

— Придивися до своєї аури.

— Аура звичайна, є невелика магічна складова. Чую крик пташки. Як вона кричить! В парку ворона клює стрижа, що впав...

Серед негустої трави, сухих гілок і торішнього листя тріпався чорний клубок з пір'я, крил і крику.

— Включай бачення.

— Бачу на землі ледве видимого, зовсім прозорого хлопця. Він відбивається від кегрета! 

— Відрегулюй те, що бачиш. Зроби напівпрозорим птаха, а хлопця чітким. Опиши його.

Лада сконцентрувалася і навела різкість: хлопець став трохи яскравішим, але добре розглянути його все ще було важко.

— Чорноволосий.

Він відбивався вручну, збивав руки в кров. Лада збоку коментувала те, що бачила:

— Я — земна — кричу, шукаю, чим кинути в ворону, знаходжу важкий сук, потрапляю в контури кегрета. Він, тобто, ворона, відлітає вбік. Вона мене боїться! Дивиться збоку. Як страшно дивиться! І тане!

— Вона запам'ятовувала тебе. 

— Підходжу до хлопця, він підводиться. Щось говорить.

— Що саме?

— Що тварюка мене запам'ятала і згубить. Каже, що не дозволить це зробити, що не для того він потрапив на Землю... Ще щось про те, що я схожа на якусь дівчину. Ох! Що він робить!

— Що робить? — запитав, як луна, Сгірель.

— Розрізав собі долоню! Ох, боляче ж... Він і мене поранив! З'єднав наші руки, говорить речитатив незрозумілою мовою. А виглядає, ніби стриж вгнав мені в руку дзьоб! Я пам'ятаю це, Сгірелю! Таке дійсно було!

— Шлюбний ритуал. Ллірель тебе рятує.

— Він договорив, розірвав долоні. Радий такий. Я викинула пташку в кущі. Пішла по тротуару далі.

Лада замовкла, подивилася на себе трирічної давності, що засмучено витирала долоню вологою серветкою. Врятувала пташку, наївна?

— Подивися на свою ауру, — попросив голос лінса крізь товщу світів.

— Ніби така ж, як була... Ні... Вона змінюється на очах, стає вищою, потужнішою, — о, вона вже дзеркальна!

— А у Лліреля?

— Така, як у мене! А раніше майже не було! Контури людини навколо птаха стають яскравішими, рани гояться.

— Ритуал додає сил. Подивися навкруги. Поруч мають бути й інші лінси.

Лада подивилася вгору і навколо себе:

— Вони є, але тіні людей навколо пташок дуже вже бліді... Ллірель злетів, він абсолютно здоровий.

Лада побачила, як ілюзорний чорноволосий хлопець полетів навздогін їй, що йшла парком; ось він перегнав, сів на гілку, уважно роздивляючись, потім відлетів до стрижів.

— Повертайся, — наказав лінс.

Знову перетворившись на пір'їнку, Лада піднялася, закрутилася і опустилася; запахло м'ятою і синьолистником, почувся вже чіткий голос Сгіреля.

— Прокидайся.

Розплющила очі. 

М'ятний дим розвіювався, Сгірель всміхався, дивлячись на вогонь.