Нове життя

Лакі сидів поруч, виглядаючи з вікна автівки та інколи гавкаючи на людей, що пересувались під ними пішки. Він страшенно любив усілякі подорожі і транспорт. Вони лише на милю відлетіли від будинку, як одразу у задньому вікні з’явились автівки із затемненим склом — «гончі» корпорації. Вони виконували для них найбруднішу роботу і навіть побачити їх у містян вважалося поганою прикметою.

Вони не поспішали. Певно, хотіли спочатку зрозуміти, що замислив Олівер. Ліліт швиденько вискочила з будинку і миттю шмигнула в авто. Її речі, завчасно доставлені посильними ще кілька днів тому, вже давно лежали в багажнику.

«Гончі» не відставали, але і не квапили події. Авто рухалось у бік Ла-Маншу на схід, а навігатор показував напрям на північ. Чорні авто переслідувачів почали відлітати то в один, то в інший бік. Попереду простежувалася повітряна автострада з її постійними чергами. Перспектива провести пів години у черзі виглядала жалюгідною. Звуки від сирен й іншого транспорту, які доносились ззаду, мимоволі привернули увагу. Їх повітряною колією летіла ціла група пожежних машин. Автівки у транспортній черзі поспіхом розступалися. Але коли черга дійшла до авто Олівера, воно відмовилось рухатися. Тим часом пожежні пролетіли повз нього і автівка Олівера опинилася за ними. За мить вони наблизилися до повітряного шлагбауму. Олівер похапцем випив червоної рідини і дав Ліліт.

— Мета подорожі, містере Олівер? — поцікавився патрульний.

— Відпочинок на вихідних.

— Чекайте, у вас вказано, що ви маєте летіти у Каліфорнію. — підозріло продовжив той.

В дзеркало заднього виду Олівер помітив чорні «гончі» викарабкувалися з черги і ось-ось мали бути поруч з ним.

— А ні, все гаразд, містере Браун. То була застаріла інформація. Можете летіти. Щасливої дороги.

Авто Олівера та Ліліт впевнено рушило широкою повітряною автострадою. Чорні «гончі», поквапившись, одразу рушили за ними. За хвилину авто мало перейти в режим гіпердрайв. За кілька миль попереду дороги розходились. Одна вела на північ, а інша — на схід. «Гончі» позаду кидалися то туди, то сюди.

— Три, два, один — вперед!

Авто розправило крила і, наче юний сокіл, з блискавичною швидкістю пурхнуло у безхмарну далечінь. Невдовзі перетворилося на чорну точку, яка зникла далеко-далеко за видноколом.

«Гончі» схибили і рвонули у північному напрямку. Можливості наздогнати їх у них вже не було. У міру того, як чипи та датчики виходили з ладу, думки ставали ясніші, а відчуття багатогранніші. З’явились запахи, і Олівер, та, особливо Ліліт, несподівано зрозуміли, що Лакі таки неймовірно смердить. І що найголовніше — відстежувати їх стало майже неможливо.

Країни змінювали одна одну, і у міру того, як у східному напрямку зменшувалася кількість міст, ставало все легше і легше дихати. Позаду Франція, Бельгія Голландія, Німеччина, потім Польща, в якій одного разу вони зробили вимушену зупинку перед самою Україною — землею своїх пращурів.

Що ми накоїли? Як ця земля нас зустріне? Чи будемо ми тут щасливі? — ці питання виникали у них мимоволі і не давали спокою ні на секунду. Лакі знову почав гавкати на перехожих, що йшли вулицями.

Перед від’їздом Олівер довго вивчав історію України. Особливо детально читав про історію останніх ста років цієї нової для нього країни, країни, яку Лаура вважає новою колискою людства.

Сто років тому дві сили східна і західна підійшли впритул до цієї мальовничої і мирної країни. Вони довго не наважувались, але не встояли, спокусившись багатствами України і, мов два тигри, зчепилися одне з одним. Два світи зіштовхувалися одне з одним, перемелюючи усе живе, що було в цій дивовижній і неповторній країні. Їхні суперечки виснажили та збезлюднили країну вщент. За останньою інформацією в ній лишилось не більше трьох з половиною мільйонів населення, переважно у великих містах таких, як Київ, Львів та Одеса.

Авто знизило висоту, Олівер з Ліліт, мов загіпнозовані, вдивлялися у навколишні краєвиди: гори Карпати, озеро Світязь, Дністровські каньйони, рівнини Поділля. Ще в Лондоні вони вирішили, що зупиняться у рідному регіоні Олівера, а не Ліліт. Її пращури були родом з Київщини, а його з Черкащини. Вони підлітали до колись невеликого містечка, а тепер це майже безлюдного поселення, в якому залишилось близько п’ятисот мешканців. Чигирин, так його називали ще з давніх часів, зустрів їх ясною і безхмарною погодою.

Авто поволі приземлялося біля глиняного провалля. Так в давнину називали проїзд поміж двох круч. Дорога спускалась все нижче і нижче, огинаючи Богданову гору. До місця призначення лишались лічені метри. Авто зупинилося за вказаною адресою. Саме в цьому місці мешкали далекі пращури Олівера. У будинку, біля якого було поросле невисокою травою подвір’я, давно не жили люди. Навіть Лакі спочатку з підозрою поставитися до того, щоб покинути авто. Його лякали незвичайні аромати у повітрі. Але, ступивши на землю, він почав метушитися й рухатися колами, мов навіжений. 

Олівер згадав про зелену вакцину і одразу випив, поділившись нею з Ліліт. Легені наповнювалися чистим повітрям, повітрям, у якому відчувалася свобода. Про неї він багато читав, але, як виявилось, нічого не знав.

Йому одразу захотілось скинути взуття. З кожним дотиком до землі його душа оживала і сповнювалася життєвою енергією. Він десь читав, що Черкащина є одним з головних центрів сили на Землі і це виявилося чистісінькою правдою. Олівер ходив подвір’ям по зеленій траві, роздивляючись старі і, але по-своєму колоритні будиночки та споруди, збудовані в середині минулого століття.