Прощання з Лаурою

Недільного ранку Олівер склав деякі речі в коридорі і за звичкою, яку бачив у старому кіно, присів на диван. У тому фільмі говорили, що треба завжди посидіти на вдалу подорож.

Його очі, сповнені легким сумом, вдивлялися в обличчя Лаури. У них він з останніх сил намагався розгледіти її саму. Яка вона, хто вона? Хто та, яка в образі жінки-робота Лаури, оживила його і бореться за нього з Ліліт і за усіх людей?

— Містере Браун, ви чули що я вам казала?

— Що, вибач? — на мить Олівер ніби пробудився від гіпнотичного сну.

— З корпораціями я все владнаю. Щойно ви перетнете Ла-Манш, адвокати відправлять до них клопотання з усіма роз’ясненнями. Доки вони вникнуть в суть справ, часу буде достатньо, щоб покинути територію, підконтрольну корпораціям.

— Але ж усюди патрулі й вони точно кинуть на пошуки їх найпотужнішу гвардію!

— Це все я візьму на себе.

— Ще одне містере Олівер. Ось вам дві сироватки — червона і зелена.

— Перша, щоб вивести з ладу чипи й датчики, якими нашпиговане ваше тіло. Вип’єте її перед Ла-Маншем. А іншу — зелену, одразу як будете на місці. Вона розчинить їх і виведе з вашого організму.

— Дуже сподіваюсь побачити вас живим, вільним і щасливим. 

— Не знаю, що тобі сказати, дорога Лауро… Дякую. Дякую за все, що ти для нас зробила. Я тебе кохаю, ти мій янгол охоронець.

 Можливо йому здалося, але у кутику правого ока у неї ніби заблищала сльозинка. Її потьмянілі очі, які вона намагалася сховати від нього, свідчили про це.

— Людина має любити людину. Пам’ятайте про це, містере Браун.

Олівер виходив з будинку і чи це було правдою, чи йому здалося, що він почув наздогін:

— Це я тебе люблю, Олівере…