Корпоративні зв’язки

Початок нового робочого тижня Олівер зустрів впевнено і спокійно. Філ та й, напевно, містер Ньютон почали щось підозрювати. Останній з усіх сил намагався прискорити його переїзд до Каліфорнії, проте був певний протокол, який передбачав, що для переїзду з дня повідомлення про переведення працівника в інше місце давали принаймні два робочі тижні.

Олівер всіма способами намагався показати, що збирається до Каліфорнії, і це трішки заспокоїло керівництво.

У Філа свербіло, так хотів він дізнатися останні деталі його з Ліліт роману і до чого все йде. Оліверу стало шкода товариша, адже вони дружили від самого раннього дитинства. А ще Філу були незрозумілі слова Лаури про те, що «старий світ вже не врятувати». Вона мала на увазі західні країни? — мов той хробак точила ця думка Філа.

Олівер переймався тим, що чекає на його товариша, яке у нього буде майбутнє. «Я хоча б усвідомив, що увесь час до зустрічі з Ліліт був майже мертвим, а Філ ще цього не зрозумів. Так само й інші наші спільні друзі на тому ж рівні, що і Філ». — розміркував Олівер і вирішив у будь-який спосіб врятувати свого ліпшого друга.

Найбільшою проблемою виявилась корпорація Barclays. І хоча офіційного рабства ще не оголосили, але корпорація мала усі права на нього і його життя. Власне, завдяки їй він і з’явився на світ. Вони його виростили, навчали у школі, потім у коледжі, після якого кілька років Олівер навчався у Кембриджі. Вивели в люди і дали роботу, про яку мріє чи не більшість людей на планеті. Олівер міг жити в будь-якому районі Лондона. Проте саме Walthamstow нагадував йому стару тиху Англію, котру він бачив у багатьох фільмах. Така трішки провінційна Англія надихала його, а уява малювала бабусин будинок, у якому він ніколи не був і про який завжди у глибині душі мріяв.

Олівер прикинув скільки корпорація витратила на нього за усі двадцять сім років його життя і дещо підсумував. З його криптогрошима на рахунку, разом із дорогим будинком, деякими акціями, які він мав, все одно не вистачало приблизно три з половиною сотні «є-фунтів». А що тепер робити з Лаурою? Ввечері він поділився цією інформацією з нею. Вона навіть трішки розсміялася.

— За мене, містере Браун, точно не хвилюйтесь. Я ж вам пояснювала. Мені вже майже не потрібна ця оболонка, яку ви бачите. Ви спокійно можете її продати. І щодо вашої недостачі не хвилюйтеся — я маю власні заощадження і допоможу владнати фінансові розбіжності з корпорацією.

«А як щодо Ліліт? — згадав Олівер. — Тут ситуація набагато складніша і заплутаніша. Після навчання вона має відпрацювати ще п’ять років. Проте я ще маю дещо обміркувати».

Ще з вівторка Олівер помітив, що за ним почали стежити. Поряд з будинком дедалі частіше з’являлися дільничні. Ліліт також зауважила дивні погляди своїх колег. У неї виникло відчуття, що всі про щось здогадуються і, щоб вона не робила, постійно за нею спостерігають. Навіть на прийом до неї почали приходити кремезні чоловіки, які уважно вдивлялись у її обличчя. А на її питання, що їх турбує, відповідали якось розпливчато, нечітко. Тиждень промайнув у постійній тривозі, передчутті небезпеки і майбутніх змін, що стрімко наближалися.