Секрет Олівера

У понеділок зранку автомобіль зупинився поряд зі шпиталем, у якому працювала дівчина. Вони швиденько попрощались, і Олівер одразу полетів до свого офісу. Замовив собі кави і, вдаючи відповідального працівника, поринув у свої роздуми.

Як так сталося, що лише у свої двадцять сім років він спробував те, що було таким очевидним? Як їм вдалося зламати саму природу людини? Раз по раз він перемотував у пам’яті свої спогади. Народився він в інтернаті і батьків як таких не мав — лише роботи-няні. Потім навчання у школі в окремих класах для хлопців. А ще — цей неприємний вчитель містер Кларсон, з його образливими настановами про жінок і про те, як це небезпечно і огидно. У містера Кларсона все було продумане до найменших дрібниць. Спочатку Олівера Брауна виховували самі лише роботи-няні, які мали вигляд жінок поважного віку. Потім, коли йому виповнилося дванадцять років, їх замінили на роботів-наставниць — привабливих жінок середнього віку, які найбільше переймалися гігієною підлітків. Тому постійні спільні відвідини ванних кімнат з роботом-наставницею стали майже щоденним ритуалом.

Далі перед самим навчанням у коледжі корпорація дарувала кожному своєму вихованцю першу «Єву». І це була така западня, з якої неможливо вибратись. Пізніше університет і, власне, робота. Навіть на те, щоб обміркувати все це, просто не вистачало часу. Не вистачало лише до недавнього моменту, коли він відчув і зрозумів різницю між Ліліт і Євою.

Потреба бути присутнім на нараді керівництва відірвала Олівера від роздумів і занурила у робочий процес. В кінці таких нарад зазвичай вітали найкращого працівника минулого тижня та іменинників. Після наради Олівер з Філом, як завжди, пішли на обід в їх улюблений паб. На таких нарадах переважно обговорювали, як поліпшити психоемоційний стан у працівників корпорації, їх задоволеність, якість обслуговування клієнтів та відвідувачів, плани на майбутнє і таке інше.

— Заприсягнися, що нікому про це не скажеш. — Олівер дивився прямо у вічі своєму кращому товаришу.

— Присягаюся… А що трапилось?

— На вихідних я був з Ліліт.

 — Це та фізіотерапевт зі спортзалу?

— Так, там вона лише підробляє, а взагалі вона лікар. Але зараз не про це.

— Ми були разом. Ти це розумієш?

Філ мав злегка очманілий вигляд.

— Тобто були? Ви що кудись ходили разом?

— Ну ти телепень! Кажу тобі — були разом.

— Що цілувалися? — скривився хлопець.

—  Ми були разом цієї ночі…

Філ мовчки дивився на свого товариша. Тиша затягнулася. Обличчя хлопця видавало здивування, розчарування і несприйняття у поєднанні з побоюванням одночасно.

— Це те, про що я подумав?! — нарешті вимовив хлопець.

— Фу-у-у… яка огида…Фу… геть апетит зіпсував. Вони ж… Фу! Лише подумаю…

— Це все не правда.

— Що неправда?

— Все, що нам розповідали — усі слова того мерзотника містера Кларсона,. Все брехня від початку до кінця. Все якраз абсолютно навпаки. І про запахи, і про все інше — все цілковита брехня!

Олівер з полегшенням видихнув, радий, що висловив свої думки які гнітили його з того моменту, коли Ліліт до нього вперше доторкнулася.

Обличчя Філа виглядало аж занадто спантеличеним. З одного боку, вони були товаришами з дитинства, з іншого, люди змінюються —  і все могло статися.

Олівер бачив його вагання і навів останній аргумент.

— Пам’ятаєш, ми з екскурсією були в якомусь дуже старому музеї в Бельгії. Там ще такі гарні яблука виставляли на одній з вітрин. Ми всі тоді звернули на них увагу. Вони були такими гарними, що всім хотілось поцупити і з’їсти. До речі, ти кусав те яблуко. Як виявилось, воно було з пап’є-маше і пластику всередині. Пам’ятаєш, ти ледь зуби не зламав і потім ще спльовував два дні.

— Таке хіба забудеш…

— А пам’ятаєш, нас пригощали такими не досить привабливими яблуками?.. Здається, з якоїсь країни… Чекай… З України! Знову вона! Яблука ті на вигляд були непоказні, але їхній запах, смак — пам’ятаєш? У ньому весь світ перед тобою розкривається.

— Ось з Ліліт і Євою те саме, що зі справжніми і штучними яблуками. Усе не так, усе насправді не так, як нас навчали…

Філ вагався.

— Друже, можливо, ти перевтомився.. Поговоримо про це згодом. Мені потрібно переварити цю новину…

Після роботи Олівер одразу відправився додому. Йому кортіло якнайшвидше обійняти Лакі й дещо розпитати у Лаури. Лакі, почувши, як зупиняється авто, одразу почав шкребтися у двері. Лаура цього разу їх відкрила, і Лакі вискочив надвір і кинувся прямо в обійми Олівера. Спочатку він стрибнув на нього, потім почав бігати навколо авто і влігся нарешті на спину, щоб господар його погладив. Олівер знав, що собаки цього не люблять, але гадають, що людям це подобається, адже так ці пухнасті створіння демонструють найвищий ступінь довіри. Наобіймавшись досхочу, Олівер привітався з Лаурою.

Того дня вона гострила очі і відводила погляд вбік.

— Привіт, Лауро…

— Доброго вечора, містере Браун.