Вихідні на океані

Недільного ранку майже о десятій Лакі стягував ковдру з ліжка, і Олівер зрозумів, що час прокидатися. Буде тобі прочуханка! — сказав Олівер і невдоволено поглянув на Лакі, який не випускав з пащі край ковдри. Олівер швидко зібрався, щоб вигуляти Лакі і крикнув своїй помічниці, коли вже виходив з дому:

— Лауро, ми на прогулянку!

Олівер взяв свій велосипед і разом з Лакі поїхав кататися околицями свого району. Лакі біг поруч, лише трохи відстаючи. У парку вони трішки розім’ялися і дорогою додому заскочили у кафе містера Альвареса, щоб купити його неперевершені пироги.

Коли Олівер з Лакі повернувся додому, Лаура розставляла столові прибори і наливала каву, зауваживши, що сьогодні у них з Олівером сніданок перейшов в обід.

— А ми не з пустими руками! Пироги містера Альвареса як завжди неперевершені.

Лаура лише злегка скривилася, демонструючи, що це ображає її як господиню будинка.

— Ви, містере Браун, останнім часом харчуєтесь деінде, ігноруючи мої страви.

— Ну що ти! Чому ти так вважаєш? І, до речі, перестань називати мене «містере Браун». Називай мене просто — Олівер.

— Гаразд, містере Браун.

— От бачиш, знову! Я почуваюсь стариганом, чи ще гірше — кимось з минулого чи позаминулого сторіччя, коли ти до мене так звертаєшся.

— Я вас зрозуміла, містере Браун. О-лі-вер, я запам’ятала, О-лі-вер. — промовила майже по складах Лаура, щоб впевнити Олівера, що вона врахує його прохання.

— Ніякого мені більше «містера Брауна» А то поскаржусь у спілку із захисту морально-етичних прав власників таких як, ти роботів-супутників.

— Гаразд, я все зрозуміла… — зам’ялась Лаура.

Погода видалася сонячною, і настрій вимагав якихось спонтанних та дивакуватих дій. Олівер набрав номер Ліліт. Майже одразу з’явилась голограма дівчини:

— Привіт, ти як?

Лакі і Лаура з цікавістю стежили за кожним її рухом.

— В мене є ідея. — одразу запропонував Олівер. Поїхали до океану — покупаємось. Зараз одинадцята, ближче до обіду будемо на місці.

— Гарна ідея! Я — за!

— Тоді, через годину заїду за тобою! Бувай!

— До зустрічі!

Лаура знову дивно фиркнула і відвернулася.

— Не сумуйте, мої любі, ввечері буду. — як завжди лагідно звернувся до Лаури і Лакі Олівер.

— Еге ж…— з усмішкою промовила Лаура.

Через пів години Олівер кинув деякі речі у літальне авто компанії Vauxhall, яке стояло поруч з будинком. Взяв кілька пляшок води й поклав їх до багажнику, вказав адресу автопілоту і з комфортом влаштувався на задньому сидінні, розглядаючи у вікні автівки околиці свого району у Лондоні, що швидко пропливали повз.

Ліліт вже чекала в одному з куточків Finsbury Park.

— Куди полетимо? — поцікавилася дівчина, сідаючи поряд з Олівером на заднє сидіння. Власне кажучи, іншого вибору не було —попереду і сісти було ніде. Авто зовні нагадувало грушу. Попереду панель з приборами, а позаду — комфортне і розкішне сидіння з прозорими панорамними вікнами з усіх боків.

— Пропоную поїхати у містечко Newquay. Це на північному узбережжі Корнуола. 

Дорогою вона розповідала про свою подругу з клубу, про навчання в ліцеї і багато чого ще, що дівчата вважають важливим. За містом авто вискочило на повітряну автостраду і автопілот попередив про зміну режиму руху. Ледь помітний шум прискорення двигунів і легке похитування вказували про перехід автівки в режим гіпердрайв, що ось-ось повинен був увімкнутися.

— До містечка Newquay двісті п’ятдесят сім миль. — повідомив навігатор. Час у дорозі з усіма формальностями — сорок п’ять хвилин. Легкої і приємної подорожі!

Ближче до обіду авто зупинилось у чарівному курортному містечку Newquay, який спочатку зустрів їх не надто приємно: затягнуте небо, на дорозі сліди від недавнього дощу, та й взагалі не дуже тепло. Але поступово Олівер з Ліліт призвичаювались до нового місця, а сонечко спочатку сором’язливо, а потім все впевненіше і впевненіше, виходило з-за хмар. На пляжі майже одразу з’явилися серфінгісти зі своїми дошками, а трохи пізніше — чимало туристів. За кілька хвилин містечко ожило, сповнившись великою купою відпочивальників, які з’явились ніби нізвідки.

Величезний пляж і подих океану зробили свою справу, і вже через пів години Олівер з Ліліт катались на хвилях, випробовуючи все нові і нові надсучасні ґаджети для серфінгу, пірнання, літання та інших популярних новинок, які одними з перших з’являються саме в таких місцях.

День пролетів так непомітно, що про його завершення нагадував хіба що спорожнілий пляж. Олівер з Ліліт поволі примушували себе рухатись у напрямку свого авто. Вони навіть обід замовляли на пляж, щоб не гаяти час на похід до ресторану. Сповнені сил та нових вражень, з гарним настроєм, вони ніби хотіли щось одне одному сказати, але ніхто не наважувався зробити перший крок.

— Ти також не хочеш сьогодні повертатися до Лондона? — запитав нарешті Олівер.

— Я про це щойно подумала.