Бразильський клуб

О шістнадцятій п’ятдесят Олівер вже чекав Ліліт на Piccadilly, споглядаючи бурхливу метушню довкола. Ліліт з’явилась майже вчасно, спізнившись лише на кілька хвилин.

— Вітаю, містере Браун! Трохи забарилася!

— Вітаю. Я сам підійшов лише кілька хвилин тому.

— Як ваша нога? Як почуваєтеся? — поцікавилась дівчина.

— З ногою все гаразд, дякую.

— Куди підемо? Може, прогуляємося Сохо?

— Так, було б чудово! Але я хотів дещо обговорити, тому пропоную спочатку прогулятися Гайд-парком.

— Гаразд, тоді я точно встигну трохи відпочити після роботи. —погодилася Ліліт.

— Сьогодні, як для суботи, було чималенько пацієнтів. — продовжувала Ліліт, доки вони йшли пробираючись через натовп. Олівер зауважив, що на них озираються перехожі і зацікавлено споглядають. Ходити у парі було не заборонено, і пар ходило достатньо, але на їхньому тлі Олівер з Ліліт сильно контрастували. Це як, наприклад, ходити Piccadilly з коровою, або козою. І байдуже хто їх веде — жінка чи чоловік, реакція завжди однакова — здивування.

Чоловіки не часто брали на прогулянку своїх роботів-супутниць, а от жінки навпаки. Ті лише з ними і ходили. І в цьому жінки знайшли справжній скарб. Мало того, що ці роботи виглядали, мов боги, які щойно зійшли з Олімпу, вони носили жіночі валізи, допомагали порадами у будь-якій ситуації, складали компанію жінкам і що найголовніше — захищали їх від різних пройдисвітів та волоцюг. Ну, а про те, що коїлося у їхньому ліжку, порядним читачам ліпше не знати. Тому жінки просто божеволіли і витрачали останні кошти на купівлю найновішої моделі «Adam». Вони ще й хизувалися одна перед іншою своїм новим компаньйоном. І якщо моделей «Eva» було не більше десятка, то моделей «Adam» налічувалося більше, ніж самих жінок. Найзаможніші замовляли для себе ексклюзивні моделі, наявні лише в одному екземплярі. А з роботами-супутниками, які мали незвичні функції, такі як «чемпіон світу з боїв без правил», жінки залишалась неймовірно впевненими і щасливими.

Проходячи повз таких парочок, Олівер і Ліліт сильно вирізнялися серед них. Схоже, їх щось видавало, і люди постійно звертали на них увагу.

— Тож… про що ви хотіли поговорити? — звернулась Ліліт до Олівера, щойно вони вийшли на пішохідну доріжку парку.

— Зі мною кояться дивні речі останній тиждень. По-перше, я вдарив людину, хоча ніколи цього собі не дозволяв. Потім зірвав м’яз, бо переоцінив свої фізичні можливості, і мені сняться дивні сни про якусь країну на сході Європи. А вчора перед сутичкою в мене ніби вселився вовк. — Олівер скромно промовчав про руки Ліліт, дотики яких він також ніяк не міг викинути з голови.

— Схоже, містере Олівер, ви перебуваєте у стані сильного емоційного напруження.

— Перейдемо на ти? Гадаю, так буде простіше.

— Гаразд. — погодилася Ліліт.

— Все, що з тобою відбувається, говорить про сильно розбурхані емоції. До речі, ти знаєш,  хто твої біологічні батьки?

— Ні, але я намагався, проте … не вийшло.

— Сподіваюсь, я зможу тобі у цьому допомогти. — не досить впевнено промовила Ліліт. Можливо, в тобі прокидається генетична пам'ять предків. Якщо так, то це дасть відповідь на багато запитань. Спочатку варто дізнатися, ким вони були і звідки родом.

— Дай мені кілька днів, я спробую тобі допомогти.

Перспектива дізнатися, ким були його батьки і звідки вони родом, неабияк потішила його.

На радощах він геть забув про усі події цього дивного тижня, і вони довго гуляли парком, розповідаючи різноманітні історії одне одному. Ліліт без упину говорила про своїх предків і свій інтернат, про складні життєві ситуації, що відбувалися з нею. Розповідала вона і про багато інших речей, про які говорять молоді люди, приємні одне одному.

Вони вже не звертали увагу на перехожих, і Ліліт запропонувала сходити у бразильський клуб подивитися матч чемпіонату світу з футболу дві тисячі сто вісімнадцятого року.

Олівер залюбки погодився.

Вони взяли напрокат літальні дошки і помчали містом, яке готувалось до нічного життя. Новий бразильський клуб на околиці кварталу Сохо був помітний здалеку. Довжелезна черга нафарбованих дівчат зі своїми супутниками, молодих чоловіків групками по п’ять-сім осіб, навіть жінок і чоловіків літнього віку (здається, тут були всі!). Натовп поволі рухався, не видаючи зайвого невдоволення. Подруга Ліліт перебувала всередині клубу і написала повідомлення, що не може вийти. Потік охочих потрапити на матч просто не дав би їй це зробити, тому вона порадила дочекатися своєї черги.

Ліліт не була б Ліліт, якби її послухала. Вони зупинились за кілька кроків від входу і, наче селебриті, покрокували прямісінько до входу. Люди в черзі спокійно спостерігали за ними, не виявляючи жодних ознак невдоволення, а охоронці розступилися — один з них злегка посміхнувся.

Ситуація виглядала комічно: нескінченна черга бразильців, які намагалися потрапити до клубу, щоб повболівати за свою збірну, майже не рухалася, а двоє британців щойно прийшли — і ось так просто, без проблем, їх безкоштовно впустили.

Ліліт миттю знайшла очима свою подругу, і вони довго про щось гиготіли. І хоч спочатку за столиком будо дев'ять чоловік, зовсім скоро клуб перетворився на один великий вулик.