Глава 5

Лео відпив тріхи вина і відчув гіркий присмак напою. Він ледь не скривився, але йому не хотелось перед Мелітусом  показатися слабаком. А от Мелітус спокійно смакував Астрійське вино. Цікаво як часто цей хлопчина пив, що це міцне пойло не викликало у нього відразу. Бліде обличчя Мелітуса покрасніло від алкоголю, а сам він став розслаблений і вже ледь не лежав на Лео. Лео намагвся того якось зкинути з себе, але виходило це погано, адже Мелітус наче як реп'ях в'ївся в нього. 

- Пане, а вам хтось казав що у вас добрі очі - промовив люб'язно Мелітус і протягнув руку до обличчя хлопця. 

Лео підскочив, кинув на стіл монети і поспішив це місце. На вулиці було шумно, пахло брудом і помиями. Але Лео відчував тут себе більш впевнено ніж в "Синій лілії". Хлопець відчував як йому тошніло від випитого, від побаченого. Його план по стеженню за Різником провалився через нього. Він міг би дізнатись хоч що, але все що знає це лише що він Різник і любить повій пані Розанни. Батько явно не стане його слухати, кому потрібні новини про якихось волоцюг. 

- Я щось не так зробив? 

Знову Мелітус. Він стояв позаду нього і виглядав засмучений. Звичайно, він втратив клієнта який міг йому заплатити. Але Лео явно б не брав його за гроші. Він давно зрозумів що людей не можна купувати, якби вони себе не продавали. Лео глянув на нього і зітхнув. Що він мав йому відповісти? Та і для чого хоч щось пояснювати. 

- Ти правий Мелітус, я тут ніколи не бував і ніколи не буду більше - відповів Лео - повертайся назад

- Пане, я б хотів сказати, що знаю того чоловіка який вам розповісти більше про м'ясника - на обличчі Мелітуса заграла посмішка - але все має свою плату. 

***

Оріон не хотів їхати на південь. Сонячна впадина ніколи його не приваблювала, а навіть навпаки. Коли він був маленький він відпочив тут з батьком і тоді весь обгорів, а місцеві води принесли йому лише діарею. Нехай хлопець і сам вирішив попити води. Подорож була довгою, їхали вони всі 5 днів. Тітка Аполлея вирішила що їм всім треба розвіятись і зібрав невелику свиту вони поїхали в подорож. Звичайно, що лорд Ейрнард був проти, але не зміг протистояти довго Аполеї і от вони в Соянчній впадині. 

Їх прийняв лорд Соляріс крупний чоловік уже старих літ. Оріон навіть і не бачив таких стариганів які могли спокійно бігати як молоді. Лорд Соляріс ніби і не помічав своїх літ, постійно посміхався і навіть сам зголосився провести екскурсію по замку Сонячна піка. Замок був більшим за столичний і старіший, ледь не сяяв від сонячного світла. Агнус Соляріс учтиво поводився з ними і жартував, Аполлея сміялась, а Ейнрад натягував ввічливу посмішку, Оріон же не розумів жартів старигана і просто роздивлявся замок. 

Клан Соялрісів був величезним. Сам Агнус мав 8 дітей і 15 онуків та навіть 1 правнука. Оріон чесно намагався вивчити їх древо генеологічне, але не зміг запам'ятати далі ніж 10 онука. А за байстрюків який лорд Соляріс узаконив і нічого говорити. Деяких із байстрюків Соляріса він уже бачив при дворі, та особисто вони не знайомиюдились. 

- Я думаю на цьому екскурсію ми можемо закінчити - басистим голосом промовив Агнус і посміхнувся - до того ж вам потрібно відпочити 

Оріон нарешті зміг спокінйо видихнути і відправитись до своїх покоїв. Соляріси постарались вибрати для нового короля найкращі покої, великі, просторі. Навіть була велика тераса з якої відкривався вид на море. Здавалось тут ідеальне життя, але Оріон не міг розслабитись. Десь за цим морем його вороги готують військо, а він має ніжитись на сонці. Хлопець плюхнувся на ліжко і тяжко зітхнув. 

В покої зайшла молода служниця в жовтуватій сукні з русявим волоссям. Вона поставила кувшин з водою на стіл і поспішила покинути покої. Оріон не став її зупиняти, адже йому нічого не було потрібно. Хлопець хотів просто поспати і нічого більше. 

Оріон стояв в залу костелу Святого Бенджаміна, головної святилиці їхньої держави. Він не розумів як тут опинився, для чого він сюди потрапив. Костел був не схожий на теперішній, більш темніший і більш таємничий. Не було лавок, не було фресок, ллише пуста зала з постаментом. Люди заходили до зали по одному. Кожен з них одягнений в темні плащі, які приховували обличчя. Оріон намагався зрозуміти хто ці всі люди, але нічого не міг помітити. Один з прихожан зачепив Оріона плечем, але юний король взагалі не ввідчув удару, ніби той пройшов повз нього. 

До залу зайшло 13 людей. Всі вони були в темних плащах, лише вишиті символи кланів Аспери могли натякнути хто міг бути під плащами. Але от поглянувши на того у кого було вишите яскраве сонце і напівмісяць на спині не був схожим на величезного лорда Соляріса. Це точно був не він. 

Прихожани молилися, але розмова була дивна, він не розумів ні слова з того що вони казали. Здавалось що ця мова була вигадкою. Один із чоловіків скинув з себе плащ. Прихожанин був лише у штанях, а верхня частина тіла гола. Один з інших прихожан взяв ніж і полоснув по оголеній грудині, кров потекла, але поранений навіть емоцій не показував. Знову почалось шепотіння і поклоніння. 

- Ваше Величносте - почув Оріон і поглянув назад, але нікого не було

- Ваше Величносте!

Та сама служниця термошила його за плечі і Оріон повільно відкрив повіки. Дівчина миловидна, з великими карими очима, на губі був невеликий шрам. Вона була зляканою, а коли побачила що Король відкрив очі відступила від нього і склонилась в поклоні.