Розділ 29

  Лікар, який лікував Романа запросив Дарину та Ніку до свого кабінету. Він хотів з ними поговорити так, щоб не чув сам пацієнт.

-Погані справи мабуть?- запитала Вероніка передчуваючи щось недобре.

-Лікарю, говоріть прямо так, як воно є насправді,- Дарина теж відчувала тривогу.

-На превеликий жаль маю вам повідомити, що в Романа Миколайовича онкологічне захворювання,- лікар Богдан Тимофійович відразу озвучив діагноз, як його і попросила Дарина, не ходячі кругами.

-Рак?- Ніка була на межі втрати свідомості.

-Так, але ще остаточно невідомо чи пухлина злоякісна чи доброякісна. Про це стане відомо, коли зробимо аналізи самої пухлини. Та у будь-якому випадку видаленню вона підлягає. Та спершу доведеться пройти хімієтерапію…

  Лікар говорив, а Дарина ніби занурилася у темряву. Їй було важко усвідомлювати те, що вона зараз чула. Ні, цього не може бути, це якась помилка. З її братом все має бути добре. Її кинуло в холод, а потім у жар, а серце ніби було готове зупинитися від почутого. Вона відмовляється вірити, вона не хоче вірити…

  Та на жаль реальність була сумною. У Романа дійсно виявили пухлину. Сам Роман спочатку відмовлявся це сприймати серйозно. Він не міг повірити, що саме ця хвороба вразила його. Перед очима за мить пробігло все його життя. Він намагався пригадати все у найменших подробицях, нервово розповідаючи про свої спогади дружині та сестрі.

-Це ще не остаточно,- повторювала постійно Ніка своєму чоловікові намагаючись його заспокоїти,- ось, прийдуть результати аналізу пухлини і тоді ми будемо точно знати, яка вона… Надія є завжди, ти головне вір, що все буде добре...

-Ніко, я не хочу вмирати,- відповів Роман перебуваючи у пригніченому стані, перериваючи розповідь.

-Ти не помреш, ми будемо боротися і ми разом переможемо,- Ніка намагалася не плакати,- ми будемо вперто боротися. Тебе прооперують, видалять ту гидоту і все у тебе буде гаразд. Вже найближчим часом ти повернешся додому, а там і на роботу вийдеш.

-Ти сильний, ти не повинен здаватися, падати духом,- Дарина теж хотіла підбадьорити брата,- ти ж ніколи не опускав руки і мене так вчив. Пам’ятаєш, як у дитинстві, я хотіла навчитися кататися на велосипеді? А в мене ніяк не виходило і я навіть впала та зламала ногу. Мені тоді наклали гіпс і я довгий час пролежала у ліжкові. А потім, коли зняли гіпс і лікар сказав, що я повинна потроху ходити, повертатися до звичного життя, а я ніяк не могла на це наважитися, боялася. Бо мені здавалося, що нога знову переламається якщо я на неї стану. І мама і тато намагалися мене переконати, щоб я відігнала від себе страхи, а натомість я продовжувала ще сильніше боятися.  А ти тоді взяв мене за руку і сказав, щоб я була сміливою, щоб не здавалася і була впертою. Ти сказав, щоб я не тільки встала з ліжка і знову почати ходити, а й продовжила вчитися кататися на велосипеді. Ти сказав, щоб я цілеспрямовано йшла до своєї мети, незважаючи на невдачі. І хоча це не те саме, що переживаєш зараз ти, і хоча це зовсім не те порівняння та я хочу тебе переконати, що ти не повинен здаватися, не повинен впадати у відчай. Адже, завдяки твоїй пораді, я відразу стала на ноги і почала ходити. І як важко мені не було я продовжила вчитися їздити на велосипеді і у мене вийшло. І ти повинен вперто боротися, скористатися всіма можливостями і ти обов’язково переможеш хворобу…

-Машину в тебе теж виходить добре водити. Ти повинна обов’язково отримати водійські права,- Роман злегка посміхнувся,- хотілося би мені їх побачити…

-Ти їх побачиш. А ще я тебе покатаю на своїй власному автомобілі. Захочеш по всьому містові проїдемося, а захочеш на природу поїдемо,- Дарина закусила губу щоб не розплакатися,- ти вір, що все мине і ми вже незабаром будемо тебе вітати з новою посадою, з новим підвищенням. Головне не здавайся.

-Дякую вам, що ви зі мною, що підтримуєте мене,- Роман трохи збадьорився,- я вірю…

  Коли Роману вдалося задрімати, а саме після того, як йому поставили крапельницю, Дарина відізвала Ніку в куток палати та тихо сказала їй:

-У Влада тітка померла, і я хочу до нього поїхати та підтримати.

-Все ж таки померла,- Ніка заплакала, бо нерви почали здавати,- пішли вийдемо з палати, щоб не розбудити Романа. Хай відпочине…

-Правильно говориш, пішли вийдемо,- погодилася Дарина.

  Дівчата вийшли з палати та підійшли до вікна,  що знаходилося у коридорі.

-Це так боляче, нестерпно боляче,- зізналася Ніка.

-Так, цец біль нестерпна. Але ми повинні бути сильними, ми повинні бути підтримкою для Романа,- Дарина теж заплакала,- я ще й досі не можу в це повірити. Розумієш Ніко мені навіть думати про це важко не те що усвідомлювати, що ми можемо втратити…

-Ми не втратимо…,- Ніка обійняла Дарину, а та її.- Дано, а що я скажу Дані? Як я скажу синові, що його тато…

-Ніко припини, будь ласка,  прошу тебе. Ми з тобою щось взагалі почали розкисати. Говоримо, що треба вірити, бути сильними, а самі тут же впадаємо в істерику і думаємо про найгірше,- Дарина подавила у собі сльози, намагаючись більше не плакати,- будемо чекати результатів аналізів і які б вони не були будемо боротися. А зараз ми повинні заспокоїтися.

-Так, треба випити заспокійливе та опанувати себе. Зараз найгірше Романові, а він то намагається триматися. Скажи, ти додому заїдеш перед тим як до Влада їхати?

-Заїду, переодягнуся та подивлюся як там наші дітлахи. Чи не втомили вони нашу Митрофанівну. А то може вона там і не справляється. Хоча Даня та Оленка слухняні і все повинно бути в нормі,- Дарина трохи підбадьорилася,- діти неповинні запідозрити неладне.

-Треба посміхатися через сльози. До речі, я зателефонувала своїй мамі і вже завтра вона приїде до нас і побуде з дітьми. Якось забула про це тобі раніше повідомити,- пригадала Ніка,- моїй мамі теж важко повірити в те, що відбувається зараз з Романом.

-Ну я, тоді піду, мені потрібно встигнути, бо похорони призначено на дванадцяту годину.