Розділ 19

  Останнім часом Влад ходив сам не свій. А саме після тих подій, відколи він наважився та поїхав додому до Романа та Дарини. І сам не знає звідки в нього тоді з’явилася та впевненість у тому, що йому пощастить налагодити стосунки з тією сім’єю. Але він помилився і потерпів не тільки невдачу, але і відчув розчарування та смуток. Найбільше, тоді його вразили слова Дарини і її вибір у бік брата.

  Та Влад розумів, що не може Дарину засуджувати в тому, що вона обрала бік брата, а не його. Її вибір також означав, що вона до нього не мала тих почуттів. Не кохала його наскільки сильно, щоб піти проти волі брата. А може і взагалі не кохала, але вона і не говорила, що кохала його, навпаки пропонувала більше не бачитися. Ну що ж, тепер він принаймні про це знає. А чи він достатньо зробив для того, щоб Дарина закохалася в нього до нестями? Невже він думав, що буде досить подарувати їй галявину польових квітів і запропонувати взяти ключі. Хіба так завойовують жінку?  А хіба те, що він приїхав до неї додому і сказав при всіх що кохає її не було достатньо, щоб вона була з ним? Мабуть ні.

  Ще пару днів потому переконував сам себе в тому, що треба забути Дарину. І що його план щодо того, щоб мати шпигунку у вигляді коханої жінки не спрацював. Та і взагалі його почали терзати  муки совісті через те, що він мав такі наміри. Хотів використати жінку, яку кохав для захисту свого бізнесу. Як же це підло з його сторони. Такий вчинок не гідний справжнього чоловіка. І це добре, що його план провалився і він не став ще більшим негідником. Бо по-іншому його і не назвеш.

  Та це вже неважливо зараз. А що для нього стало важливим? А те як бути з Дариною разом. І не тому що це для чогось потрібно, а тому що він її кохав. Кохав по-справжньому і хотів, щоб його почуття були взаємними. Хотів, щоб вона була з ним і нічого не вимагати взамін. Тільки як це зробити? Як їй довести щирість своїх почуттів? Як заслужити її довіру та повагу? Він ще не знав, але був впевнений, що зможе це зробити. 

  Влад сів за свій робочий стіл поклавши на нього смартфон після розмови з Віктором.  Ще пів години потому він послав його, щоб той обійшов територію навколо ресторану та роздивився, чи все тихо. Бо чомусь йому з самого ранку, якось було тривожно на душі, переслідувало таке відчуття, що щось повинно піти не так. Та Віктор ніби запевнив його, що нічого підозрілого не помітив. Ніякого поліцейського спостереження, тому і хвилюватися немає чого. Але не можна бути у цьому наскільки впевненому, щоб розслабитися. Ні в якому випадку не можна втрачати пильність.

  Сьогодні в ночі у його казино повинна відбутися гра на великі гроші і вже почали сходитися гравці. Все майже готово і все ось-ось повинно було розпочатися. Влад підвівся із- за столу поправив свою сорочку чорного кольору та одягнув поверх піджак, щоб вийти до гостей, привітати та побажати їм успіху. І саме в цю мить до його кабінету забіг Віктор. Переводячи подих він вигукнув:

-Поліція на хвилинах планує нас накрити…

-Що?- перепитав Влад та насправді він все почув та зрозумів.- Звідки знаєш?

-Нас попередили…

-Про це потім. А зараз негайно все прибираємо,- і Влад разом з Віктором кинулися до зали в якій було розташовано казино.

  Влад швидко віддав наказ  своїм працівникам переставити залу і зробити з нею банкетну. Насправді цей план давно вже був гарно відпрацьований. І кожен працівник знав, що має робити у випадку коли виникне загроза. І кожен гравець з самого початку коли ставав відвідувачем цього казино знав, що воно було нелегальним. А також погоджувався з тим, що в екстреній ситуації із гравця він стає простим відвідувачем ресторану.

  І тільки-но зала перетворилася на банкетну, як почулося виття сирен поліцейських машин. І вже через якусь хвилину до будівлі ресторану «Фламінго» увірвався спецназ з автоматами і наказали всім присутнім покласти руки за голову та не ворушитися. А потім зайшов Юрій та інші працівники поліції. Вони розчаровано роздивлялися навкруги розуміючи, що спецоперація провалилася і ніяке казино їм не вдалося накрити. Вони просто увірвалися до банкетної зали.

-Чим завдячую такому візиту?- запитав із награною посмішкою Влад у Юрія підійшовши до нього вдаючи здивування.

-Обшукати весь ресторан,- наказав розлючено Юрій своїм підлеглим.

-А у вас хіба є орден на обшук? – запитав Влад і Юрій відразу тикнув йому папірець.- А що шукаєте?

-Як тобі це вдалося?- Юрій поставив Владові зустрічне запитання уникаючи відповіді на його запитання.

-Ви запитуєте як мені вдається тримати успішний ресторан? Ресторанний бізнес це непроста справа…

-Не забивай мені голову дурницями,- перебив його Юрій.- Як тобі вдається приховувати казино?

-Казино?- Влад награно розсміявся.- У вас мабуть бурхлива уява… начальнику, бо у моєму ресторані немає нічого подібного. Я думаю, що ви вже мали змогу і самі у цьому переконатися.

-Все чисто,- сказав підійшовши до Юрія один із поліцейських.

-Відбій,- наказав їм Юрій, а потім звернувся до Влада,- але знай, що це ще не кінець.

-Буду радий знову вас бачити,- Влад продовжував посміхатися,- а тепер якщо не бажаєте зробити замовлення та посидіти в затишних стінах мого ресторану прошу вас покинути будівлю та не заважати моїм відвідувачам.

  Юрій тільки різко розвернувся ще раз кидаючи погляд навкруги та стримуючи свою роздратованість. Швидко пішов на вихід. Щойно він вийшов з будівлі ресторану як дістав свій смартфон та зателефонував… керівнику обласної прокуратури, доповів обставини. Натомість почув не тільки незадоволену лайку, а й погрозу втратити роботу.

-Я не знаю як це вийшло,- вкотре повторив Юрій,- інформацію про те, що сьогодні має відбутися велика гра я отримав від надійного обличчя. Я переконаний, Влада хтось встигнув попередити і тому ми провалили операцію… Я ще не знаю хто це, але я обов’язково з’ясую, викрию щура, який зірвав нам цю справу… Я ще вам зателефоную…