Розділ 12

   Вони їхали мовчки, кожен думав про своє. Та потім Влад заговорив перший:

-Між нами знову мир?- запитав він.

-Так,- відповіла, а потім теж запитала намагаючись перемкнутися на іншу тему.- А чому ти у тому селищі вирішив купити будиночок? У тебе ж такий великий вже є.

-А мені захотілося, знаєш, такого маленького, затишного, біля річки з галявиною. Куди б можна було поїхати з коханою дівчиною та усамітнитися з нею,- відповів Влад намагаючись упіймати реакцію Дарини,- де можна було б заховатися від усього світу і від усіх. Де б ніхто не заважав насолоджуватися коханням. Саме тому я захотів придбати той будиночок.

-Зрозуміло,- Дарина намагалася лишатися спокійною і дивитися тільки на дорогу перед собою та відчувала, що це було не так вже і легко,- у тебе гарне прагнення.

  Влад виїхав на позашляховику за місто та звернув з траси на лісову дорогу. Проїхавши ще кілометрів три він зупинився біля будинку, який був розташований і справді біля річки. Там на них вже чекали, дідусь Микита Григорович зі своїм племінником.

-Це добре, що ви Дарино Миколаївно погодилися приїхати аж сюди у наше селище,- сказав Микита Григорович підписуючи останній документ сидячі вже у проданому будинку за дерев’яним столом,-а то в місто мені їхати дуже складно, занадто проблематично.

-Усе гаразд,- усміхнулася до дідуся Дарина,- оформлення документів завершено. Гроші вам перерахували. На цьому все.

-Дякую вам,- Влад потиснув спочатку дідусеві руку, а потім його племіннику,- був радий з вами познайомитися та мати справу.

-І я радий, що нарешті продав цей будиночок,- сказав насамкінець Микита Григорович,- він у хорошому стані. Та можливо дещо і треба буде відремонтувати…

-Якщо треба буде відремонтую,- запевнив його Влад проводячи колишніх господарів до вхідних дверей,- ще раз вам дякую.

  Дарина теж встала із-за столу подивившись знову навкруги. А що, будиночок гарний-то, просторий, з каміном, з дерев’яними меблями. Та ремонту він все ж таки потурбував. Та Влад це питання швидко вирішить, подумала вона, тут головне мати гроші, а він їх мав.

-Дано пішли зі мною, хочу тобі дещо показати, а точніше подарувати… на знак вдячності,- Влад здивував її такою заявою.

-Заінтригував,- і вона слухняно пішла за ним гадаючи, що це могло бути.

  Вони вийшли з будівлі. Погода стояла спекотна і тільки легкий вітерець з боку річки, що бігла неподалік від будиночка обвівав приємною прохолодою. Відчувався запах сосни, що росли навкруги. У мальовничому місці розташувалося це селище подумала Дарина. Дивовижна природа, свіже повітря… Влад обвів Дарину навколо будинку і повів трохи далі у бік лісу по стежці. Дарині було не дуже зручно йти на підборах та вона не стала про це говорити, не хотіла псувати гарний настрій, який запанував між ними. Їй було цікаво, який ще подарунок вигадав Влад, до якого необхідно було ще йти.

  Раптом Влад зупинився та підійшов до Дарини ззаду.

-А зараз я затулю тобі очі своїми долонями та ми ще трішечки пройдемося, а потім ти матимеш змогу насолодитися моїм подарунком.

-Влад, ну, що ти таке задумав?

-Скоро дізнаєшся, будь терплячою,- він і справді затулив їй очі, а їй стало так смішно йти таким чином.

-От ми і прийшли. Ну що, готова?- пошепки сказав він їй на вушко і від його подиху вона відчула несподіване легке збудження.

  Коли Влад прибрав свої долоні з її очей, то в Дарини аж дух перехопило від тої краси, яка відкрилася перед нею. Галявина з різноманітними лісовими квітами та неймовірно приємним ароматом захоплювала своїм видовищем.

-Яка краса!- нарешті вигукнула вона.- Владе дякую тобі. Ти умієш дивувати.

-Пам’ятаєш, я присилав тобі квіти. Так от я їх нарвав саме тут,- він не зводив з неї своїх очей,- я пам’ятаю як колись ти розповідала, що хочеш, щоб у твоєму будинку стояв аромат лісових квітів. Ну, от я і вирішив купити цей будиночок в який ти зможеш час від часу приїжджати і милуватися цими квітами.

-Приїжджати?- незрозуміла Дарина.

-Я тобі залишу ключі і ти коли забажаєш приїдеш…, а якщо захочеш ми разом приїдемо…,- Владу було якось важко підібрати слова, щоб сказати так, щоб не образити її і щоб вона правильно зрозуміла.

-Влад, мені приємна така увага з твого боку, але я не можу…, я…, одним словом не треба,- Дарина зустрілася з ним поглядом і серце відразу забилося так ніби було готовим вискочити із грудей,- це неправильно…

-Я тебе кохаю,- зізнався він і підійшов до неї так близько як тільки міг, а потім однією рукою обійняв за талію не даючи можливості їй втекти.

  Та вона і не хотіла тікати, а розгублено дивилася на нього усвідомлюючи те що щойно почула. Та не встигла все до кінця зрозуміти, бо він долонею другої руки доторкнувся до її обличчя, а потім поцілував. Поцілував пристрасно та ніжно. У голові злегка запаморочилося від задоволення, від такого несподіваного задоволення. Дарина хотіла відштовхнутися від нього, але так хотів тільки розум, який за мить перестав думати, бо бажання наростало щохвилини ще сильніше і сильніше. Бажання, ще сильніше притулитися до нього, притулитися усім тілом. Обійняти і не відриватися від його вуст. Що вона робить? Це питання промайнуло в затуманеному розумі і вона зі силою змусила себе зупинитися.

-Припини,- ледь вимовила вона.

-Я тебе так давно кохаю, ще тоді закохався до нестями, коли ми були дітьми,- він продовжував її обіймати притягуючи до себе,- я щодня про тебе тільки і думаю.

-Влад, будь ласка,- Дарина все ж таки відійшла від нього,- ти мені теж не байдуж... ти…, це так несподівано… я не знаю, що треба зараз говорити. Але точно знаю, що нам варто зупинитися поки це не зайшло занадто далеко.

-Я думав ти відповіси мені взаємно,- Влад помітно засмутився.

-А я не знаю…, не знаю, що відповісти,- Дарина швидким кроком поверталася до будинку,- нам треба в місто. У мене ще робочий день не закінчився.

-Я відвезу тебе. А ключі ти візьмеш?- запитав з надією поспішаючи в слід за нею.