Розділ 6

  Цими днями Дарині зателефонували:

-Це приватний нотаріус Дарина Миколаївна?- запитали.

-Так,- відповіла Дарина поставивши чашечку з недопитою кавою на свій робочий стіл.

-Я Раїса Леонідівна і мені потрібні ваші послуги,- відрекомендувалася жінка, а потім додала,- вашу візитку мені дав мій добрий знайомий.

-Так, я пам’ятаю і готова вам допомогти,- сказала Дарина взявши до рук блокнот та ручку, щоб записати адресу.

  Зустрітися вирішили сьогодні після обіду, бо в Дарини був вільний час. Раїса Леонідівна жила у котеджі за містом і перед тим як їхати до неї Дарина зателефонувала своєму братові та сказала, щоб він її сьогодні не забирав, бо вона сама повернеться додому на таксі.

-Я можу і за місто приїхати та забрати тебе,- в голосі Романа відчувалося незадоволення,- у будь-який час, а то мало чого.

-Та все буде добре,- Дарина всміхнулася у телефон,- не треба мене так опікувати.

-А я хочу і буду це робити, бо тобі потрібен постільний захист. Я навіть тут подумав у вашій конторі поставити охоронця,- Роман наповал шокував сестру.

-Якщо ти це зробиш, то я на тебе ображуся,- відповіла вже серйозно Дарина,- треба знати міру. І взагалі не варто так за мене хвилюватися. У мене все нормально і ніяка небезпека мені не загрожує. Юру я більше не бачила…

-Розумієш, я не можу за тебе не хвилюватися,- Роман говорив із тяжкістю у голосі, що Дарина навіть подалі віддалила смартфон від вуха засмутившись,- а ще… я тут подумав… може варто знайти тобі чоловіка… у мене колега…

-Романе зупинися,- щойно Дарина це почула як і справді образилася на нього,-  якщо ти ще раз про це заговориш, то…

-Добре Даринко вибач, невдала думка,- розхвилювався Роман, бо зовсім не бажав, щоб сестра на нього ображалася,- просто я хочу, щоб ти була щаслива.

-А я й так щаслива, бо у мене є такий турботливий брат,- заспокоїла вона його,- але твоя опіка не повинна переходити меж. А зараз мені пора. Обіймаю тебе.

  Дарина хотіла їхати на таксі до Раїси Леонідівни та жінка наполягла на тому, що за нею пришле свого помічника Гаврила Олеговича. Дівчина не стала заперечувати, а швидко зібрала папери.

-Може з тобою поїхати,- запропонував Степан Дарині.

-Дякую, але я сама,- відмовила вона Степанові,- дякую, що турбуєшся. Все буде добре, я швидко оформлю забаганки клієнтки та без проблем встигну на вечерю додому.

-Будь обережна,- сказав їй у слід Степан.

  Гаврило Олегович, чоловік років шістдесяти з сивою борідкою виявився доволі балакучим. І майже всю дорогу розповідав Дарині всякі небилиці. Спочатку вона слухала з цікавістю, а потім вже хотіла, щоб він хоч трохи помовчав. Та Гаврило Олегович не зупинявся, все говорив та говорив, а потім враз перейшов на серйозну тему:

-Надумала Раїса переписати будинок на племінника, говорить, що так повинно бути.  Що цей будинок по праву його, а не її. А ще говорить, що довго не протягне.

-Мабуть хворіє?- поцікавилася Дарина.

-Вона вже не один рік хворіє, ногами не ходить,- Гаврило Олегович зробився сумний, що навіть зменшив швидкість автомобіля,- все життя самотня. Заміж не виходила, дітей немає. Був у неї брат, який нею опікувався, але він загинув. Один тільки племінник залишився. І то скільки років його не було не чути і не видно, а це рік потому з’явився, ніби з мертвих постав. У Раї трохи серце не зупинилося, коли він приїхав.  

-І тому тепер Раїса Леонідівна хоче передати йому свій будинок. У її випадку буде краще заповіт скласти,- відповіла Дарина.

-Племінник, ще не знає, про наміри своєї тітоньки. Його влаштовує все як є. Йому-то взагалі нічого аж ніяк не потрібно. Він все має, всім забезпечений навіть у сто, ні, у тисячу разів краще ніж його тітка,- Гаврило Олегович зупинився біля двоповерхового котеджу,- але Раїса непереконлива, надумала своє і все. Незабаром ви й самі дізнаєтеся про всі деталі. Так що нічого нам тут пліткувати.

-Згодна,- погодилася Дарина відчинивши дверцята автомобіля.

-Коли закінчите я вас відвезу назад у місто,-  сказав Гаврило Олегович,- а зараз я вас проведу до вхідних дверей. А там вже Люба про вас подбає. Це моя дружина, яка теж працює на Раїсу Леонідівну. Доглядає її.

-Дякую вам,- Дарина окинула поглядом котедж в якому проживала її клієнтка.

  Розкішний будинок був построєний з білої цегли у сучасному архітектурному стилі і був оточений різноманітними, декоративними, вічнозеленими деревами та кущами. На подвір’ї - ідеальний газон з неймовірно красивими квітами на клумбах. Цікаво, звідки у тієї жінки такі гроші, що вона може собі дозволити таку розкіш? Це перше запитання, яке з’явилося у думках Дарини. А в тім хто знає, чим раніше вона займалася, можливо прибутковим бізнесом, а можливо… Та Дарина більше не стала гадати, бо чомусь була переконана, що про все дізнається згодом. Двері відчинила та сама Люба, дружина Гаврила Олеговича і привітавшись запросила Дарину до будинку. Всередині будинок виглядав так само дорого як і зовні. Сучасний ремонт був виконаний у біло-бежевих тонах, плюс дубові меблі з ручною різьбою затримували на собі погляд.

-Раїса Леонідівна вас чекає на терасі на задньому дворі,- сповістила Люба Дарину,- сподіваюся ви не проти попрацювати на свіжому повітрі.

-Зовсім ні,- погодилася Дарина,- погода гарна.

  Люба провела Дарину на велику криту терасу де стояли садовий стіл та крісла, а також дерев’яна гойдалка. Раїса Леонідівна сиділа в інвалідному візку та спостерігала за котами, які гралися на галявині. Люба дала знак Дарині зачекати, а сама підійшла до своєї господині, нагнулася до неї та повідомила хто прийшов.

-Чудово,- почула як відповіла Раїса Леонідівна,- запроси нашу гостю за стіл.

-Прошу вас Дарино Миколаївно, проходьте сміливіше. Бажаєте кави чи чаю?- звернулася Люба до Дарини вказуючи їй на садове крісло.

-Не відмовлюся від чаю. Дякую вам,- Дарина підійшла ближче до клієнтки та привіталася,- добрий день.