Розділ 2

  Після вечері Дарина підіймалася дубовими сходами на другий поверх та посередині зупинилася і злегка обернулася кинувши погляд на свого брата та його дружину, які залишилися сидіти ще у вітальні мило спілкуючись. Роман, високий брюнет з коротко підстриженим волоссям та з чисто вибритим обличчям. Дарина завжди, коли дивилася на брата, то впізнавала в ньому знайомі риси свого батька. І він не тільки зовні був на нього схожий, але й характером та манерою спілкування. Відповідальний, розумний, наполегливий. Дарина пишалася своїм братом і це відчувалося у кожному її слові та погляді.

  Дівчина не стала більше затримуватися на сходах і пройшла далі. Двері в кімнату Дані були привідчинені і вона зазирнула, але заходити не стала. Всміхнулася про себе, хвилинку постояла спостерігаючи за своїм племінником, який продовжував завзято складати конструктор котрий вона привезла йому в подарунок. Такий же наполегливий як і Роман, його батько. Не відступе, не відкладе у бік, а буде вперто йти до кінця. Не стала заважати, а пройшла далі по довгому коридорові.

   І знову зупинилася, але вже перед зачиненими дверима, які вели у спальню, яка колись належала її батькам. Відчинила двері та зайшла. І раптом, кожен крок став таким важким, а всередині все стиснуло від болі втрати, від усвідомлення того, що їх більше немає. Немає поруч найрідніших людей. На очах навернулися сльози і вона нестала більше стримувати їх…

-Я знав, що знайду тебе тут,- сказав Роман, який теж зайшов до батьківської кімнати та сів на ліжко поруч з сестрою,- мені їх теж не вистачає і я іноді підіймаюся до їхньої спальні та віддаюся спогадам. А потім переконую себе, що життя продовжується і варто вчитися відпускати минуле.

-Варто вчитися,- повторила Дарина,- це ти добре сказав. А знаєш, я більше не ображаюся на Ніку. Ще коли я їхала додому, то чомусь думала, що не зможу навіть подивитися в її бік. А воно не тільки подивилася, а й з легкістю поспілкувалася з нею. А ще я чекала, що вона попросить вибачення, але тепер не хочу, щоб вона це робила. Бо відверто тобі кажу, що більше не ображаюся на неї.

-Дякую тобі,- почули вони голос Вероніки, яка теж зайшла до них,- але я все-таки прошу в тебе вибачення. Аби я тоді не влізла не у свої справи, то ти зараз би була заміжньою і діти у тебе вже б народилися. А так…

-Може я і вийшла б заміж, але чи була б я щасливою разом з Юрою. Завдяки тобі Ніко, я дізналася про його зраду і тоді мені було дуже боляче. Це було таким великим потрясінням та розчаруванням не тільки для мене, а й для батьків. Адже весільна сукня вже була куплена, банкет замовлено, гості запрошені. Я тоді тобі не повірила, звинуватила тебе у тому, що ти зруйнувала моє щастя,- пригадала Дарина.

-Вибач. Та коли я побачила як твій Юрій тобі зраджує, не вагаючись побігла і сказала тобі про це. І не тому, щоб потішитися і зіпсувати тобі весілля, я просто хотіла, щоб ти знала за кого збираєшся заміж,- Ніка теж присіла поруч на ліжкові,- потім я каркала себе за це. Думала, аби я не лізла куди мене не просять…

-Та навпаки я тобі вдячна за той вчинок, ти мене вберегла від помилки. Але я не хочу більше про це говорити та згадувати,- сказала Дарина.

-Правильно, не треба про це говорити,- погодився Роман, якому було неприємно згадувати, що довелося пережити його сестрі,- той негідник не вартий того, щоб навіть ім’я його вимовляли.

-А ще я хочу попросити у тебе вибачення за те, що наполягала на тому, щоб ти жила окремо від нас,- Ніка опустила голову і її чорні локони впали їй на обличчя закриваючи його.

-А за це Ніко ти точно повинна просити вибачення і не тільки у Дарини, а й в мене,- Роману була неприємна і ця мить,- це ж треба такого тоді надумала. Я хочу, щоб ти завжди пам’ятала, що цей дім і моєї сестри теж. І вона має ті самі права, що і ми з тобою.

-Я тоді помилилася, визнаю це і прошу у вас обох вибачення,- Ніка почувала себе винувато і її чорні очі почали мокріти від сліз,- я більше ніколи про таке не скажу. Це наш дім і ми будемо жити у ньому всі разом.

-Звісно, будемо жити всі разом,- Роман обійняв свою дружину,- я радий, що ти зрозуміла свою помилку і шкодуєш. Тому забудемо і про це.

-Так забудемо,- погодилася Дарина,- знай Ніко, я на тебе більше не ображаюся. І пропоную стати подругами.

-Я тільки за,- зраділа Ніка і кинулася обіймати Дарину.

-Ну, годі нам тут вже обійматися та плакати, розходимося по своїх кімнатах та лягаємо спати,- Роман підвівся,- завтра робочий день. Максим Петрович нетерпляче на тебе Даринко чекає в офісі. А ще він  запевнив мене, що кабінет твій повністю підготовлений до твого приїзду.

-Що ж завтра це перевіримо,- всміхнулася до нього сестра зачинивши за собою двері у батьківську спальню.

  На другий день Дарина встала рано, бо хотіла встигнути не тільки причепуритися, привести себе в порядок, а ще й випити кави перед тим як Роман підвезе її в офіс, де віднині вона буде працювати приватним нотаріусом.

-Тобі ця ділова сукня неабияк пасує, одним словом гарно виглядаєш,- зробив Роман комплімент своїй сестрі.- Ну що, їдемо?

-Їдемо,- Дарина ще раз подивилася на себе у велике дзеркало, що висіло якраз біля вхідних дверей.

  Вона була задоволена своїм виглядом. Літня, темно-синя ділова сукня і такого кольору туфлі-човники на підборах підкреслювали дівочу ідеальну фігуру. Локони, які вона накрутила спокусливо спадали на плечі, а легкий макіяж робив риси її обличчя ще виразнішими. Завершуваної елегантності придавав золотий кулон з яким вона ніколи не розлучалася. Це та прикраса, що колись подарували їй батьки на вісімнадцятиріччя…

-Дано, ти йдеш чи ні,- почула вона голос брата, який вже відчинив ворота і був готовий виїхати із подвір’я на своєму автомобілі.

-Йду,- вигукнула вона ї взяла до рук свій дипломат чорного кольору, поспіхом вийшла з будинку.

  Вже, коли їхали в машині містом Дарина поділилася своїми планами з братом:

-Щойно почну заробляти, буду відкладати на машину. Хочу, отримати водійські права і купити Ауді червоного кольору.