Розділ 12

Минуло 4 роки

Настя

-Ну, що ти готова, моя красуне?- запитую в своєї маленької принцеси.

Моїй  донечці 3 рочки і вона татова і мамина улюблениця. Сьогодні ми вперше збираємося великою компанією. Маємо особливий привід – святкування Дня перемоги. Вже майже три роки, як закінчилася війна. Поки нам не вдавалося зібратися всі разом. Адже хтось перебував на лікуванні, хтось на реабілітації, а в когось цей день навіював смуток і сльози.  Тому ми вперше збираємосяна нашій новій дачі, яку купив мій коханий чоловік і зробив все в ній майже з нуля. Зате тепер ми можемо нарешті насолоджуватися природою та відпочинком під мирним українським небом.

 -То, що красуне, йдемо? Татко нас уже мабуть зачекався!- кажу я обнімаючи її і цілуючи в щічку.

-Зараз мамо, губки  нафарбую.- каже моя донечка не вміло фарбуючи губки бальзамом для губ.

-Пішли. Ти в мене будеш найгарніша.-кажу всміхаючись і цілуючи доню.

-Правда-правда?- запитує заглядаючи в очі.

-Звісно правда.- присідаю поряд і обнімаю її. – А зараз вперед.- беру її за руку і веду на вихід.

Під будинком вже чекає темно-синє авто. Біля машини стоїть найкращий чоловік і тато. Побачивши нас він всміхається і розкриває руки для обіймів.

-Ну, нарешті мої любі дівчата ощасливили мене своєю присутністю. Всі  вже мабуть на пів дорозі на дачу, а господарів ще нема.- каже він.

-Нічого страшного, встигнемо.- кажу цілуючи коханого в щічку.

Сідаємо в авто і вмикаємо радіо. Там якраз лунає пісня «Ой у лузі червона калина» і мала починає підспівувати її. Я її частенько вмикала, коли була вагітною, а також, коли було складно одній з дитиною, коли мій коханий був на війні та виганяв ворога з нашої рідної землі.  Ми переглядаємося з чоловіком і  я цілую його в щоку.

-Я дуже радий, що ви  в мене є. Ви саме найдорожче, що в мене є. Я не дарма  воював  та оримував поранення. Ваша любов мене врятувала.- каже ніжно стискаючи мою руку.

-Я тебе люблю.- кажу  я.

-А я тебе дуже сильно люблю.- каже  мені і допомагає доні підспівувати пісню.

Я починаю сміятися з їх співу, але починаю підспівувати також.  Думками ж повертаюся до того вечора, 4 роки тому, коли переді мною стояв важливий вибір і дякую Богові, що зробила його правильно. Отож все по- порядку.

4 роки тому

 -А зараз дорогі гості, хвилинку уваги,- каже Руслан  і веде мене з руку на середину залу.---Насте, моя кохана. Будучи далеко від тебе, я зрозумів як мені тебе не вистачає. Я закохався в тебе з першого погляду. Я зрозумів, що хочу бути з тобою все своє життя. –Звідкилясь в його руках з’являються квіти і коробочка червоного кольору. –  Насте, ти вийдеш за мене заміж?- питає він, а я  здивовано на нього дивлюся.

 Потім в мене починає паморочитися в голові, а потім я нічого не пам’ятаю.   Відкриваю очі і бачу лікарняні стіни. Поряд на стільці сидить Руслан. Помітивши, що я прокинулась питає:

-Як ти себе почуваєш? Тобі вже краще?- питає оглядаючи моє обличчя.

-Незнаю. А як я тут опинилася?- питаю я.

-Ти знепритомніла на святі. Тому ми викликали лікаря.  Вони взяли в тебе аналізи. Чекаємо на результати.- каже  Руслан.

-Ясно.- кажу я, вічуваючи слабкість.

В цей час до палати заходить усміхнений лікар.

- Доброго дня.- вітається зі мною.

-Як ви себе  почуваєте, панянко?- питає він загадково всміхаючись.

-Ще відчуваю слабкість. Скажіть, що зі мною лікарю?- питаю стривожено.

-Ну, це може бути в вашому стані.  Я припишу вам вітаміни, плюс ніяких переживань , більше гуляти на повітрі. Я ж сподіваюся, ви хочете, щоб у вас народилася козачка чи козак?- питає він і дивиться на наші здивовані обличчя.

-Що?- питає шоковано Руслан.

-Так. Ваша кохана вагітна. Ви раді?- питає він дивлячись на нас.

-Звісно радий.- каже Руслан, ніжно беручи мене за руку.

-Тоді зайдете до мене за рецептом. А зараз поки вас залишу.- каже він і йде.

-Як же я радий, кохана. Ти зробила мене найщасливішим чоловіком на світі!- каже схвильовано Руслан

А я від надлишку емоцій починаю плакати.

-Гей, ти чого? Не плач, тобі не можна тепер переживати.- каже витираючи мої сльози та цілує ніжно в губи.

-Я боюсь…- кажу шморгаючи носом.

-Чого чи кого?- питає свміхаючись.

-Що не справлюся. Що не зумію бути мамою.- кажу я.

-Дурненька, а я навіщо? Я тобі буду допомагати і підтримувати.- каже Руслан.

-Ти скоро знову повернешся на війну, а я тут сама лишуся.- кажу і знову скочується скупа сльоза.

-Навпаки. Тепер я буду прикладати максимально зусиль для перемоги. Хочу, що наша дитина росла під мирним небом.- каже Руслан.- Я тебе люблю.- цілує.

- І я.- кажу я.