Розділ 10

Настя

-Каву будеш?- запитую в гостя.

-Так, без цукру.- каже Данило.

-То що за термінова розмова?- питаю вмикаючи чайник.

-Мені потрібна твоя допомога. Завтра похорон. Допоможеш мені організувати? Розумієш, скоро приїде Діана. Вона вагітна, тому не хочу її навантажувати. В неї нещодавно була загроза викидня. Тому вона побуде з Вікою. А ми з тобою поїдемо в село і займемося приготуваннями.- каже хриплим голосом.

-Добре. Звісно я тобі допоможу.- кажу насипаючи каву в чашку.

-Дякую.- каже тихо.

****

Ми їдемо з Данилом в село. Я ще там не була з часу прильоту. На душі вже відчуваю тягар болю. Їдемо мовчки, слухаючи радіо.  Приїхавши на місце виходжу з машини і відчуваю, як в середині все стискається від болю.На місці сусідського будинку – шматки будівлі і вирва. Починаю плакати. Данило підходить ззаду обіймає. Повертаюся до нього і бачу в його очах сльози. Обіймає мене і я плачу в нього на грудях.

-Чому? За що? Як же я ненавиджу цих нелюдів! – кажу крізь сльози.

Данило мовчить та погладжує мене по спині. Не хочу покидати ці обійми.

-Ходімо побачимо в якому стані твій будинок.- каже Данило, коли я трохи заспокоююсь.

Звільняюся з обіймів і ми йдемо в бік мого будинку. Вибите скло, пошарпаний уламками будинок. Знову починаю плакати. Відчуваю знову обійми Данила.

-Вони отримають своє покарання. Не від людей, так від Бога.- каже Данило.

-Чому? Ми ж нікого не чіпали? За що?  - питання без відповіді.

Наплакавшись сідаю на лавку. Данило все ще мене обіймає.

- О, ви вже приїхали? Доброго ранку!- вітається Катерина Іванівна.

-Так. Десь з годину.Вивчаємо масштаби горя.- каже Данило.

-Так. Справжнє горе. Маємо сьогодні організувати похорон. Тому за роботу!- каже сусідка.

Весь день тягнеться довго і сумно.  Під вечір ми втомлені вечеряємо у сусідки.

- Я вам постелю у залі. Там у мене ліжко є  і диванчик. Заночуєте. – каже сусідка, а я втомлено тру очі.

Засинаю швидко, ледь торкнувшись подушки. Вранці прокидаюсь від телефонного дзвінка.

-Доброго ранку. Як справи? Чому вчора не дзвонила?- запитує Руслан.

-Готувались до поховання Артема і Люди.- кажу одягаючи халат. Данила вже не має на ліжку.

-І де ти ночувала? Ти ж говорила, що і твій будинок постраждав?- питає Руслан.

-В сусідки.- кажу розчісуючи волосся.

-А Данило?- питає Руслан.

-А що Данило?- питаю я.

-Де він ночував?- питає Руслан.

-Теж в сусідки. В неї великий будинок.- кажу я.

-Тобто ви ночували в одному будинку?- допитується Руслан.

-Так.- кажу я, картаючи себе, за те, що не всмію брехати.

-Ясно. А тобі не цікаво, як в мене справи?- питає трохи роззлучено Руслан.

-Не встигла. То як в тебе справи?- питаю я.

-Сьогодні прогнали чергову ДРГ. Є поранені хлопці. В мене теж стріляли. Добре, що був в бронежелеті і тому живий лишився.- каже Руслан.

-Ого.А так в порядку?- питаю відчуваючи себе винною.

- Так. Норм. Можливо на День народження матиму відгул, то хоч побачимося. Скучив, страшенно. А ти?- питає мене.

Хтось стукає в двері.

-І я. – кажу відкриваючи двері.- Вибач маю йти.- кажу я.

-Добре. Бувай. Наберу ввечері.- каже Руслан і відключається.

В кімнату заходить Данило.

-Доброго ранку.- вітається зі мною.-Руслан дзвонив?- питає.

-Так. Вночі відбили наступ ДРГ.- кажу я.

Дивиться на мене пропалюючи поглядом.

-Молодці. Без втрат?- питає.

-Є поранені. В Руслана також стріляли, але потрапили в бронежилет.- кажу я.

-Це добре.Ну, що снідаємо і пішли готуватися далі.- каже сумно.

-Так. Зараз я йду. Тільки переодягнуся.- кажу я.

-Чекатиму на кухні.- каже і виходить.

Я ж відчуваю себе ніби між двох вогнів. З одного боку Руслан, а з іншого Данило. Так! Годі! Сьогодні поховання двох людей. Маємо ще купу справ.

****

Що відчуває людина, що хоронить дорогих собі людей? Біль від втрати. Пустоту. Безвихідь. Принаймні це відчувала я весь час під час поховання Артема і Люди. Данило був  темніший хмари і здавалось постарів на декілька років. Діана з Вікою залишилися в лікарні. Данило вирішив не ятрити їх душу. Після похорону всі присутні розійшлися по домівках. Ми ж почали все прибирати.

-Дякую тобі за допомогу.- каже Данило.

-Немає за що.- кажу я.

-Я відчував себе спокійніше, бо поряд була ти. Ти як янгол охоронець нашої родини.- каже Данило.