Розділ 9

Настя

-Як ти тут моя красуне?- питає Данило ніжно обнімаючи племінницю.

-Вже краще. Але Артем і Люда…- дівчинка починає плакати.

-Моя люба. Я з тобою. Ми залишися з тобою вдвох, то ж маємо триматися.- каще погладжуючи малечу по спині.

-Чому? Спочатку мама з татом, а тепер ще й братик? За що все це нам?- питає дівчинка витираючи сльози.

-Нажаль на це питання може відповісти лише Господь Бог. – каже Данило, все ще обнімаючи дівчинку.

- Ти надовго приїхав?- питає дівчинка.

-Назавжди. Тепер я буду з тобою. Не покину тебе більше.- каже міцно обіймаючи Віку.

Нарешті вони помічають мене.

-Настя була зі мною весь цей час. -  каже Данилові.

-Дякую.- каже  мені Данило.

-Будь ласка. – кажу я.

-Данило, а де ж ми тепер будемо жити?- питає дівчинка.

-Я вирішив квартиру купити в столиці.  Знайдеш собі нових друзів і почнемо нову сторінку нашого життя.- каже сусід.

-Насте, ти будеш нас провідувати?- питає дівчинка.

-Звісно, сонечко. Я буду вас провідувати.- кажу я.

Виходжу в коридор та сідаю на лавку. В палату зайшов лікар, спілкується з Данилом і Вікою.  Через декілька хвилин лікар виходить, а за ним і Данило.

-Побудеш з Вікою, я сходжу в аптеку?- запитує Данило.

-Так, звісно.- кажу і заходжу в палату.

Дивимося з дівчинкою мультики і вона засинає. Я вкриваю її  ковдрою та сідаю на стільчик, поряд з ліжком.  Згодом в палату заходить Данило з пакетом з логотипом аптеки.

-Заснула? Нехай набирається сил.- каже Данило до мене.

-Так. Сон – найкращий лікар.- кажу я.

-Дякую, що була з нею, в найтяжчі години. До речі, звідки ти дізналася?- питає Данило сідаючи поряд.

- Може вийдемо, щоб не розбудити дівчинку?- питаю я.

-Давай.- каже Данило.

 Ми виходимо з лікарні. Тут невеликий парк  біля лікарні. Сідаємо на лавку.

-Мені сусідка подзвонила і все розповіла.- кажу я.

-Дивно, діти тобі місяць не могли додзвонитися.- каже Данило.

-Я телефон загубила. Нещодавно сімку відновила. Але номери втратила, нажаль…- кажу я.

-Ясно.- каже дивлячись в небесну блакить.

-А ти вирішив піти воювати?- запитую я.

-Так. Вирішив хлопцям допомогти. А тут таке… Не вберіг я  Артема і Люду…- каже хлопець закриваючи обличчя долонями.

-Ну, ти ж не винен. Це все ця клята війна. – кажу з гіркотою в голосі.

-Маю завтра сходити в ТЦК, підписати деякі папери. Побудеш з Вікою? Якщо ти звісно не зайнята?- запитує,  заглядаючи в очі.

- Я звільнилася з роботи. Тому  завтра зможу побути з Вікою.- кажу я.

-Ким ти працювала?- цікавиться хлопець.

-Нянею в одній гарній родині.- кажу я.

-Як  з особистим? З кимось зустрічаєшся?- запитує Данило.

-Так. З Русланом.- кажу я і бачу здивування і біль в його очах.

-Я радий за вас. – каже сухо опустивши голову.

-Він зараз теж воює. – кажу я.

-Я не знав. – каже Данило.

-З вас буде гарна пара.- каже він і встає з лавки, а в мене від його слів ніби ножем хто по серцу ріже.

-Мабуть.- кажу я встаючи з лавки та йду за ним.

-Я побуду сьогодні з Вікою. Давай відвезу тебе додому, відпочинеш.- каже обертаючись до мене, але не дивиться в очі.

-Добре.- кажу я, втомлено позіхаючи.

Данило відвозить мене додому.

- Дякую, тобі за допомогу, Насте.- каже Данило.

-Не має за що. Ти ж знаєш, що завжди можеш на мене сподіватися. – кажу я несвідомо беречи за руку.

-Ти справжній друг нашої маленької родини.- каже Данило.

-Звертайся, якщо щось буде потрібно.- кажу я і залишаю машину.

Машина рушає з місця, залишаючи купу пилу.  Заходжу в квартиру. На душі важко. Відчуваю тягар на душі. Приймаю душ, готую собі їсти. Телефонує Руслан:.

-Привіт. Як справи?- питає всміхаючись.

-Привіт. Все добре. А в тебе як?- питаю я.

-Нормально. Живі і то добре. Сьогодні нас поливали всім чим тільки можна, але і  ми збили аж два їх літаки. Святкуємо з хлопцями.- каже сміючись.

-Ясно.- кажу сумно.

-Що з голосом?- питає.

-Будинок Данила був приліт. Люда з Артемом загинули. Віка лише вижила. Зараз в лікарні.-розказую я.

-А Данило?-запитує хлопець серйозним голосом.