Розділ 8

Настя

Ми приїджаємо до затишного кафе. Заходимо всередину. Руслан ніжно обіймає мене за талію та проводжає всередину.  Підходимо до компанії молодих людей.

-Привіт, всім!- вітається Руслан з компанією.

-Привіт, друже!- вітається з ним якийсь хлопець.

-Як справи?- питає Руслан.

-Норм. А в тебе?- питає хлопець оглядаючи мене.

-Дене, познайомся це Настя, моя дівчина. Настя – це Денис, мій друг.- представляє нас Руслан одне одному.

-Приємно познайомитись.- кажемо разом.

-А це Даша, дівчина Дениса і я моя двоюрідна сестра, а це Настя, моя дівчина.- представляє кучеряву брюнетку.

-Вітаю.- кажу я вітаючись.

Загалом  нас тут 8. Тобто окрім Дениса і Даші я познайомилася ще з Ігором, Вікою, Дмитром, Наташею. Всі вони теж між собою зустрічаються. Тобто в нас ніби таке парне побачення. Закінчивши знайомство,  робимо замовлення та спілкуємось. Дружня компанія розповідає про те, як вони познайомилися та скільки дружать. Виявляється, що дружать вони всі майже зі школи.  Вчилися на різні спеціальності, та це не завадило їм спілкуватися та дружити.

-Знаєте, я вважаю, що спілкування, головне, що є в наш час. Особливо зараз, під час війни. – каже сумно Дмитро.

-Ти правий, - погоджується з ним білявка Віка.

-Війна змусила переглянути наші цінності. Раніше у нас була на першому місті дорогі речі, велика зарплатня.- каже Наташа.

-Так, а зараз хочеться просто жити.-  каже Ігор.

-До речі, хлопці, мені вручили повістку. Тож завтра мені йти до ТЦК. Привітайте мене.- каже Денис.

-Стоп. А чому ти мені не сказав.- спитала  з докором Даша.

-Ще не встиг.- каже обіймаючи дівчину.

-Мені страшно за тебе. Я не хочу, що ти йшов на війну.- каже Даша ніжно тулячись до Дениса.

-Дашо, я не маленький хлопчик, щоб сидіти біля тебе. Тим паче хлопцям потрібна підмога. Адже ми чекаємо перемогу. А якщо всі будуть говорити  «Моя хата скраю….»- каже Денис Віці.

-Я розумію, але…- каже вона міцно обіймаючи хлопця.

-Тоді пропоную скласти нашому Денису компанію. Ви як хлопці?- питає Ігор.

-Я за.- каже Дмитро.

-Я теж.- каже Руслан, - поглянувши на мене.

- Та ви, що взагалі? Як ми тут зможемо без вас?- питає Даша.

-Будете чекати нас  вдома, а ми охоронятимемо ваш сон.- каже Ігор.

-Я в шоці!- каже Наташа.

-Все буде добре, кохана.- каже Дмитро, обнімаючи Наташу.

-Ти нічого не скажеш?- питає Руслан в мене на вушко.

-Я в шоці. Незнаю, що й сказати.- кажу йому у відповідь.

-Ти будеш мене чекати?- питає цілуючи в лоб.

-Мабуть так.- кажу тихо, дивлячись в його очі.

-Тоді, давайте відсвяткуємо наші останні дні на свободі.- каже Денис.

Підтримую.- каже Ігор.

Хлопці замовляють  випити.

-Пробач, я хотів тебе з друзями познайомити, а  все звелося знову до цієї клятої війни.- каже Руслан обнімаючи мене за плечі.

- Нажаль це реалії нашого життя.- кажу сумно всміхаючись.

****

З тих пір минуло декілька місяців і хлопці справді разом попросилися на службу. Їм провели навчання та відправили  захищати північний кордон.  Щодня я зідзвонювалася з Русланом і дуже чекала дзвінка від нього. Мені іноді здавалося, що я  по-справжньому закохалася. Щодня я  продовжувала ходити на роботу  та займатися своєю вихованкою.  Тепер  щотижня ми зустрічалися з дівчатами Наташею, Дашею і Вікою та ділилися проблемами повсякденного життя та воєнного життя наших хлопців.   Все йшло як йшло, доки  не сталося лихо.  Сьогодні вранці я покинулася не виспаною. Майже всю ніч була тривога. Вмившись та заваривши собі кави  я почала читати новини. В цей момент мені зателефонували.

-Доброго дня, Насте.- привіталася зі мною сусідка Катерина Іванівна.

-Доброго дня.- привіталася я.

-Насте, у нас горе.- каже сусідка стривожено.

-Що сталося, Каатерино Іванівно?- питаю я, не знаходячи собі місця.

-В будинок твого сусіда був приліт. Людмила з Артемом загинули,  Віка  в столичній  дитячій лікарні  в тяжкому стані.- каже сусідка, а в мене в душі все холоне.

-А Данило?- запитую не своїм голосом.

-Він зараз на війні. Десь з місяць  пішов добровольцем.- каже жінка. – А тищо не знала? Я гадала  ти спілкувалася з сусідами.- каже жінка.

-Спілкувалася. Та   десь з місяць і не спілкувалися.  В мене викрали телефон. Не щодавно тільки сімку відновила.- кажу я  сусідці.

-Ясно.- каже сусідка.

- В якому стані будинок?- питаю я.

- В твоєму вилетіли всі вікна, але цілий. А от у сусіда  - залишився лише фундамент.- каже з гіркотою  Катерина Іванівна.