Розділ 6

Данило

Коли діти з Настею пішли, до палати зайшла Люда. Її винний погляд я помітив ще з порогу. Вона підійшла і сіла поряд з моїм ліжком.

-Ти як?- питає тихо.

-Вже краще, дякувати Богу.- кажу я.

-Це добре.- каже тихо.

-Знаєш, про що хочу поговорити?- питаю в неї.

-Так. Про дітей.- каже тихо.

-Людо, яка в нас з тобою була домовленість?- питаю в дівчини.

-Що я тобі допоможу забрати дітей. Для цього ми з тобою одружилися…- каже вона перебираючи в руках телефон.

-Я ж виконав твоє прохання і сподівався, що й ти будеш доримуватися нашого договору.- кажу я їй.

-Я знаю, і я тобі дуже вдячна…- каже вона, але я її перебиваю.

-Мені дуже шкода, що ти не змогла дотриматися свого слова.- кажу я.

-Данило, я дуже вдячна тобі за допомогу. Завдяки тобі батьку зробили операцію і він тепер може жити, як і раніше. А от брат…- каже знітившись.

-А що з братом? – питаю з гіркотою.

-Він ще зовсім юний. А його дали повістку. Я намагалась його відкупити.- каже вона.

-Ти що хотіла зробити?- питаю здивовано.

-Відкупити. Тому й їздила до воєнкомату. Але нічого не допомогло. Його все-одно забирають на фронт. А він ще життя не бачив! Йому лише 25!- каже вона і по її щоках починають котитися сльози.

-Добре. Не плач. Я все розумію. Але це обов’язок кожного чоловіка. Адже  так ми ніколи не поборемо ворога.- кажу я.

-Я все розумію. Але чому обов’язок не для всіх? Чому інші його обходять? Як щодо мажорів та дітей військових, чиї діти живуть взагалі за кордоном?- питає дівчина  витираючи сльози.

- Це питання не до мене. Але  нажаль, якщо ми, звичайні люди не зупинимо цю погань, то жити нам буде ніде, або жити ми будемо як в пеклі.- кажу я.

- Але чому така не справедливість? Він ще навіть не кохав по-справжньому?- питає гірко.

-На це питання може відповісти тільки Господь Бог. Чому війна прийшла в країну, де жили мирні люди, які спокійно жили своїм життям, були до всіх дружелюбними?– кажу я.

-Отож. Можливо не  потрібно було сподіватися на обіцянки інших країн, не продавати зброю за кордон, та не складати гроші по кишеням?- каже Люда.

-Звісно. Нажаль всі це зрозуміли, але запізно.- кажу я.

-Добре. Я зрозуміла, що можливо я в чомусь не права. Але це близька для мене людина. Маму я вже втратила, батька ледве врятувала, а брат… Я не переживу ящо з ним щось станеться.- каже плачучи.

Обнімаю її  гладжу по спині заспокоюючими рухами.

-Вибач мені, що мене не було поряд з дітьми. Нікудишня з мене матір.- каже вона трохи заспокоївшись.

-Нічого, в тебе ще все попереду.- кажу я.

-Можна питання?- дивиться в очі.- Чому ти не запропонував одружитися Насті? Я ж бачу, що вона тобі не байдужа. Та й з дітьми вона добре ладнає.  До тебе он примчала до лікарні.-питає  мене Люда.

-Я не зміг їй цього запропонувати. Вона ще молода, знайде своє щастя. А  в мене вже двоє членів родини. Я не хотів її навантажувати. – відповідаю дівчині.

- Бачиш, ти як і я турбуєшся про того, кого любиш.- каже дівчина звільняючись від обіймів і підходячи до вікна.

-Можливо ти права.- кажу задумавшись.

Настя

Минає декілька тижнів. Данила виписують з лікарні. Дітей я бачу в школі щодня, вони завжди раді мене бачити. Цього разу я зустріла їх на шкільному подвір’ї.

-Доброго ранку.- вітаюся з малечею.

-Доброго ранку.- вітаються вони зі мною.

-Як справи?- питаю їх.

-Нормально. Тітка Люда тепер більше часу проводить з нами, а Данило  все на роботі.- каже Віка.

-Ясно. А приходьте, до мене завтра в гості.  Я торт спечу.- запрошую дітлахів.

-Ухти! А  в вас якесь свято?- питає Артем.

-Так. У мене завтра День народження.- кажу я.

-Тоді звісно прийдемо.- каже Віка.

-Чекатиму вас о 6 вечора.- кажу всміхаючись.- Гарного дня.

-І вам гарного дня.- каже Віка.

***

Сьогодні справді мій День народження і мені просто хотілося б зустріти його не на одинці, тому я запросила дітей. Одягнувши улюблену сукню, та розпустивши волосся я чекала своїх гостей. Раптом в двері постукали і я пішла відчиняти. Відкривши очі я побачила великий букет червоних тюльпанів. А за ним стояв Артем та Віка.

-З Днем народження, Насте!- привітали мене дітлахи.

-Заходьте, мої любі.- запросила дітей, які хутко зайшли в дім.

-Це я сам на клумбі нарвав.- похвалився Артем.

-Сподіваюся не на шкільній?- спитала строго.

-Звісно ні. На нашій. Ми за нею з Вікою доглядали.- каже Артем гордо.