Повернення додому

Розділ 5

Настя

-Нічого в нас нема. Просто сусіди, друзі.- кажу Русланові.- А чому ти питаєш?- цікавлюся в нього.

-Просто він так на тебе дивився, ніби ви одружені 20 років, а зараз вимушено розлучаєтесь.- каже свої висновки Руслан.

-Не вигадуй!- сміюся у відповідь, хоч на душі, ніби хто ятрить рану.

-Я не вигадую. Просто ти теж виглядаєш так само. Змучена вся.- каже свій висновок хлопець.

-Тобі б письменником бути. Вигадаєш таке.- кажу я всміхаючись.

-Тоді чому ти зараз не на весіллі, а поїхала додому?- допитується хлопець.

-Просто голова від шуму розболілася. Треба відпочити.-кажу я.

-Зроблю вигляд, що я тобі повірив, але, якщо захочеш, то можу вислухати.- каже хлопець.

-Дякую.- кажу я і виходжу з машини.

Йду не оглядаючись до будинку, а на очах ллються непрохані сльози. Переодягнувшись і прийнявши душ я лягаю в холодне ліжко і знову плачу. Що ж ось воно не взаємне кохання.

Так минає декілька місяців. В дітей починаються літні канікули, а в мене відпустка. Починаю займатися городом, та квітником у дворі. Рана в душі ніби зажила, але щоразу бачачи Данила, то стає боляче. Хоч бачимося ми дуже рідко. Діти прибігають до мене щодня. Щодо його дружини, то зі слів дітей, вона тільки по салонах краси ходить. Діти в основному їдять їжу на замовлення, або те, що приготує їх дядько. Ще вони мені розказали, що їх всиновили, і їх тепер ніхто не забере до дитячого будинку. Я була дуже рада за них. Все йшло, як йшло, поки несталося лихо. Одного ранку, я прокинулася не від звуку будильника, а від звуку сирени, а за нею послідували гучні вибухи. Свіло зникло. Я хутко сховалася в ванні і почала молитися. Я просила Бога про допомогу, а ще щоб закінчилася ця клята війна. Коли вибухи припинилися і я почула відбій, я вийшла на вулицю, щоб поглянути, чи є якісь руйнування. Нащастя на нашій вулиці все було нормально, а от в місці, де знаходилась поліція, стояв чорний стовп диму, та палав вогонь. Було чути звуки пожежнох сирени та швидкої допомоги. Я вирішила зателефонувати Віці, щоб спитати, як вони, але зв’язку не було. Тому я вирішила піти подивитися, чи все з ними в порядку. Постукавши в хвіртку, я нічого не почула, тому рушила далі. Двері в будинку були розчинені навстіж.

-Агов! Є тут хто?- питаю я заходячи до будинку, але у відповідь була тиша.

Пройшовши по будинку я почула, як хтось плаче в ванній. Відкривши двері я побачила Віку і Артема. Вони були страшенно налякані. Побачивши мене, вони кинулися мені в обійми.

-Ви в порядку?-запитала я.

-Ми страшенно злякалися.- каже Віка.

-Вже все позаду. Відбій тривоги.- кажу я заспокійливо гладячи їх спини.

-Зв’язку нема, світла нема, Данила нема, Люди нема…- заголосила дівчинка.

-А де вони?- спитала тихо.

-Люда в салон знову поїхала, а Данило на роботі, як завжди.- каже Артем.

-Зрозуміло.- кажу я. – Ходімо до мене, я вас чаєм напою.

Коли ми прийшли до мене діти вже трохи заспокоїлися.

-Борщ з салом і цибулею будете?- запитала я.

-Так. Залюбки. – сказали дти.

Коли вони смачно поїли і попили чай з тортиком, що я спекла я почула, як хтось стукає в двері. Відчинивши їх я побачила Люду.

-О, так і знала, що вони тут. Марш додому. Я вже повернулася.- каже вона дітям, а вони ще щільніше до мене притискаються. В цей час ми чуємо звук мобільного Люди.

-Алло. Так, це я. Що!?? Що ви сказали? Він живий? Добре, зараз буду.- каже дівчина і кладе слухавку.

-Щось з Данилом?- питаю.

-В лікарні. Не встиг споститися по тривозі. Нехай діти з тобою побудуть, а я в лікарню поїду.- каже схвильовано.

-Так, звісно.- кажу я відчуваючи страх за життя Данила.

Дівчина йде, а ми з дітьми граємо в різні ігри і чекаємо новин. Ось і дзвінок від Люди.

-Сьогодні лишуся в лікарні, побудь з дітьми.- каже сухо сусідка.

-Як Данило?- питаю наболіле.

-Не дуже. Уламком ракети травмовані рука і нога.- каже вона.

-Ясно.- кажу я.

- Все бувай.- каже і відключається.

-Ну, що там? Як дядько? Все нормально?- питають діти.

-Поки побуде в лікарні.- кажу я.