Розділ 4.

Настя

Минуло декілька тижнів. Весь цей час я допомагала сусіду з дітьми. А ще готувала з з ними вечерю, коли Данило запізнювався з роботи додому.  Декілька разів я наавіть ночувала в них, бо хлопець повертався пізно вночі, а я не хотіла лишати дітей одних. Я відчувала, ніби ми стаємо родиною. Але можливо мені все це здавалось. В четвер я як завжди забрала дітей і ми йшли додому, весело розмовляли про їхні витівки на уроці. Біля воріт їх будинку я помітила маленьку дівчачу машину.

-О, а хто це до нас приїхав?- спитав Артем.

-Може знову з соціальної служби?- питає Віка.

-Ні, та машина була іншого кольору.- кажу я.

-Тоді хто ж це?- питає Артем.

-Зараз дізнаємось.- кажу я і першою заходжу в будинок.

Ще з коридору чую, як хось розмовляє. Зайшовши в кімнату бачу білявку, що буквально присмокталася до Данила. А він лише міцніше її до себе притискає і навіть не помічає нас з дітьми.

-Котику, як же я скучила!- каже вона розмазуючи по губах хлопця свою червону помаду.

-Ми вдома.- каже Артем рятуючи ситуацію.

Ці двоє нарешті відлипають одне від одного і дивляться на нас.

-Привіт. Я - Люда. Які янголята! Твої?- питає в хлопця і підходить до дітей та розглядає їх.

- Так. Це мої племінники.- каже ніби не помічаючи мене.

-А це мабуть їх няня?- питає дивлячись на мене.

-Ні. Це моя сусідка, Настя. Вона допомагає мені з дітьми.- каже Данило нарешті на мене глянувши.

- А ми обідати будемо? А то я дуже голодна.- мовила Віка.

-Так. Звісно. Зараз я приготую вам щось.- каже Данило і йде на кухню.

-Я мабуть вже піду.  Всім гарного дня.- кажу і йду нарешті.

Буквально вибігаю на вулицю.

-Ну, от навигадувала собі казна-що! Думала, що ти йому подобаєшся?! А ти лише сусідка і нею і залишишся!- кажу до себе і ковтаю образу запиваючи її сльозами, що котяться з моїх очей.

Ледве заспокоююсь. Дивлюся романтичні комедії і ридаю в подушку. Так минає кілька днів. В неділю, я зустрічаю заклопотаного Данила на вулиці.

-Привіт.Як справи?- питає, замикаючи машину.

-Привіт. Все нормально. Дякую. А в  вас? Як там діти?- питаю оглядаючи його щасливе обличчя.

-Все добре. Запрошую тебе в суботу на наше з Людою весілля.- каже мені, а я ледве тримаюся від шоку.

-Що?- питаю.

-Ми давно  знаємо одне одного. Не надовго ми розходились. А зараз помирилися і вирішили одружитися.- каже Данило, а мені боляче стає в серці.

-Ну, що ж дуже рада за вас.- каже намагаючись всміхнутися.

-Вибач, поспішаю.- каже проходячи повз.

Заходжу в будинок і думки в голові не дають перепочити.

-Чому ти звертаєш на це увагу? Переживаєш? Ви навіть не зустрічалися? Він тобі нічого не обіцяв! Ти просто нянька для нього і все!- кажу я до себе.

 Так минають мої дні і ночі до дня весілля. За весь цей час я старалася не перетинатися з Данилом та його нареченою. Та на весілля не піти  я не могла. Тому вдягнувши свою улюблену сукню, черевики на підборах і пальто, зробивши зачіску і макіяж я пішла до РАЦСУ. Там до мене кинулися діти, що обісмали мене цілу вічність.

-Як ви?- питала їх.

-Сумуємо за тобою.- каже Віка мене обіймаючи.

-Ти дуже гарна сьогодні.- каже Артем.

-Ви теж дуже гарні сьогодні.- обіймаю їх та цілую в щічки.

- А ось ви де, шибеники!- каже якийсь брюнет.- Данило вас всюди шукає.- каже і оглядається на мене.

-Привіт. Я Руслан.-колега і друг нареченого.- каже всміхаючись мені.

-Я Настя. Сусідка.- кажу я оглядаючи хлопця.

Він доволі симпатичний, хоча Данило все одно виглядає харизматичніше.

-Ідіть до дядька.- каже хлопець, підганяючи дітей.

Діти йдуть  до Данила, а ми лишаємося вдвох.

-Чи можу я сьогодні сподіватися, що ви зі мною потанцюєте.- питає мене беручи мене за руку.

-Можливо.- кажу я всміхаючись йому.

В цей час починається церемонія. Неречена в білій сукні  та з прекрасною зачіскою дуже підходить нареченому.

-Гарна пара.- каже мій новий знайомий. – Може шампанського?- питає хлопець.

-Не відмовлюсь.- кажу я і думаю, як пережити нелегкий момент.

Церемонія  закінчується і всі п’ють за здоров’я молодої родини, а потім вітають подружжя.

-Вітаю.- кажу я  даруючи квіти нареченій.

-Дякую.- каже вона всміхаючись.

-Дякую.- каже Данило і обіймає мене.

 В цю хвилину мені здається, що час спиняється. Я відчуваю невимовну втрату. Звільняюся з обіймів і відходжу подалі від гостей.