Розділ 3

Настя

Минуло кілька тижнів, які для мене були довжиною в вічність. Не минуло жодного дня, щоб я не  згадала Артема та Віку. Я дуже скучила за дітьми. Так, я бачу їх в школі, але на декілька хвилин, в той час як раніше ми проводили багато часу разом. Я так розумію, що Діана зараз живе з ними, бо мене ніхто не кличе посидіти з дітьми. Щодо Данила, тоя його бачила лише двічі. Він мабуть рано йде на роботу і пізно повертається. Вільного часу в мене стало надто багато, тому я почала волонтерити.  Тепер щовечора в’яжу то сітки, то шкарпетки. Сьогодні повертаючись зі школи помітила якусь машину під сусідським будинком. Раптом двері відчинилися і з будинку вийшли чоловік та жінка, а разом з ними Давид і Діана.

-Тому молодь ви подумайте, але не довго.  Ми маємо забрати діток в дитячий будинок.- почула я голос жіночки.

-Так, звісно.- говорить Діана.

-Ми все вирішимо.- сказав Давид.

В цей час зустрічаюсь поглядом з Давидом і киваю в знак вітання. Йду до себе. Мабуть соціальні служби приїхали за дітками, думаю собі я. Буде шкода, якщо діток заберуть в дитбудинок.

Наступного дня я спостерігаю іншу картину під будинком сусіда. Хлопець одягнений у військову форму з букетом квітів стукає в двері.

-Хто там?- питає Діана, але у відповідь тиша.

-І кого там з самого ранку принесло?- питає з-за дверей.

Вона відкриває двері і здивовано хвилину оглядає хлопця.

-Ти?- каже здивовано.

-Так, я.- каже хлопець.

-А мені сказали, що ти загинув.- каже дівчина.

-Я був в полоні. Тиждень тому, як звільнили. Ти не рада мене бачити?- питає оглядаючи дівчину.

 Вона відмирає і кидається йому на шию.

-Рада, звісно рада. Просто я в шоці. Я гадала, що ти загинув і просто не вірю, що ти стоїш поряд.- каже дівчина тулячись до грудей хлопця.

Вони обнімаються, а тихенько прошмигаю  до себе в двір. Деякий час я ще чую тихі розмови, сльози і сміх.

- Все-таки добре, що наші люди повертаються з цього жаху.- подумала я про себе і теж пустила сльозу.

 Після цього випадку минуло кілька днів. До мене прийшов Данило. Я в цей час полізла на дах  скидати сніг.

-Доброго дня.- вітається хлопець, а я  якраз на краю стояла і від несподіванки послизнулася, і напевне б собі щось зламала, якби мене не спіймали.

-Дякую.- промовила я, дмвлячись на свого рятувальника.

-Немає за що.- каже хлопець. Але краще  мене б попросила допомогти. А якби я тут не опинився?- питає опускаючи мене на землю.

-Ти щось хотів?- питаю, обтрушуючи рукавиці від снігу.

-Так. Хотів. Хочу тебе попросити знову сидіти з дітьми.- каже він оглядаючи мене.

-А як же Діана?- питаю.

-Вона з своїм хлопцем їдуть в Туреччину. Його туди відправляють на реабілітацію.- каже Данило.

-А як же діти? Вона за них так переживала, казала що любить.- кажу я.

-Видно, що ти ніколи не кохала.- каже Данило всміхаючись.- Вони з дитсадка разом. Спочатку дружили, потім почали зустрічатися. Хотіли одружитися в березні 2022р., але Гліба забрали на війну. Їй сказали, що він загинув, а виявляється був в полоні.- каже Данило.

-Оце так історія.- кажу я.

-То як допоможеш?- питає всміхаючись.

-Звісно допоможу.- кажу я.- До речі, я була свідком приїзду соцслужб. Ви все вирішили?- питаю я.

-Не зовсім. А ле я над цим працюю.- каже похмуро.

-Якщо буде потрібна допомога.- звертайся.- кажу я.

-Дякую. А зараз йди приготуй кави, а я тобі сніг почищу.- каже хлопець.

-Добре.- кажу я і йду готувати каву.

*****

Смакуємо каву і розмовляємо на різні теми. Раптом чуємо, як хтось стукає в двері.

-Хто там?- питаємо разом.

-Це ми. Ви про нас не забули?- питають племінники Данила.

-Ні. Звісно не забули. Пиріжки з маком будете?- питаю.

-А то!- відповідають хором.

Весело проводимо  час аж до вечора.

-Дякуємо за гостинність, але нам пора.- каже Данило.

-Так, пиріжки були смачні. Дякуємо тобі Насте. Було б добре, якби ти стала нашою мамою.- каже Віка, а в мене з рук тарілка падає.

-Я допоможу.- Данило, кидається допомагати збирати розбиті шматочки.

-Я сама.- кажу і врізаю палець невеличким уламком тарілки.-Ой!- кажу я.

-Що? Порізалася?  Пішли промиємо палець.- Данило веде мене до раковини та вмикає воду.

- Де втебе аптечка?- питає заклопотано.

-На холодильнику.- кажу я.

Хлопець ніжно обробляє місце порізу антисептиком та заматує його пластиром. Від його дотиків моє тіло вкривається мурахами. Чомусь щоки червоніють, а дихання збивається. Зустрічаюся з його поглядом  і здається. Він теж не зводить з мене погляду, а потім ми  чуємо :