Розділ 2

Настя

Смакую борщем та думаю про те, як же я сумувала за українськими стравами. Згадую дитинство, коли ми з подружкою їли мазанки з олією посипаною сіллю, або скоринки хліба натерті часником з салом. Смакота!

-Вам смакує?- питає Данило, перериваючи мої  спогади.

-Так. Дуже смачно. А хто готував цю смакоту?- питаю дивлячись на господарів будинку.

-Я. Життя змусило навчитися  готувати.- каже хлопець.

-А де твої батьки?- питаю я.

-Вони за кордоном.  Батько отримав травму на фронті, зараз за кордоном на лікуванні. А мама поруч з ним.- каже сумно.

-Зрозуміло. А діти? Ти їх опікун?- питаю.

-Готую документи. Мама дуже хоче, щоб саме я забрав їх до себе. Бо цього б хотіла моя сестра.- каже сумно.

-Можна ми підемо дивитися мультики.- каже Віка, відчуваючи мабуть сумні розмови.

-Так. Але не довго. Потім робите уроки.- каже Данило.

-Добре.- каже дівчинка і біжить з братиком в кімнату.

-А в чоловіка твоєї сестри є родичі?- питаю я.

-Так, є. Сестра Діана. Теж хоче забрати дітей. Тому ми поки не можемо дійти згоди з цього питання.- каже хлопець прибираючи пусті тарілки зі столу.

-Вибач, що торкнулася неприємної теми.- кажу я хлопцеві відчуваючи себе трохи ніяково.

-Нічого страшного. А як щодо тебе. Надовго приїхала сюди?- питає хлопець миючи посуд.

-Незнаю. Поки житиму тут. Потрібно роботу тільки знайти. Незнаєш,як тут з роботою?- питаю я.

- А хто ти за спеціальністю?- питає Данило мене.

-Вчилася на вчителя мови та літератури, потім працювала редактором газети, а потім в Польщі була прибиральницею, оскільки без знання мови ти на більше можеш не розраховувати.- кажу я.

-Ну редакції  в нас тут нема, а от вчителі завжди потрібні. Зайди до директора школи, можливо їм потрібні вчителі мови та літератури.- каже хлопець.

-Ти правий. Завтра сходжу. А зараз піду додому. Маю ще багато  справ.- кажу я.- Дякую за смачний обід.- кажу збираючись йти.

-На здоров’я. Якщо щось потрібно- звертайся.- каже Данило,проводжаючи мене.

-Бувай.- кажу я і виходжу з їх будинку.

Відчуваю в грудях тугу за сімейним затишком, згадую навіть Івана. Та потім відганяю не потрібні думки. Життя триває і нам потрібно жити далі і працювати на перемогу.

****

Ось уже тиждень як я працюю в школі, в яку сама колись ходила. Маю ще й діток 5 класу, в яких я класний керівник. Мені подобаються робота, діти. Єдине що мені не подобається це сирени, через які діти мають бігати до бомбосховища. Але нажаль від цього не втекти. Ми не маємо  ризикувати життям дітей та своїм життям. Тим паче, що за кілька  десятків кілометрів нещодавно був приліт в школу. Я вже звикаю до такого порядку подій. Хоча звісно хочеться знову жити під мирним небом. Але нічого, все буде. А ми поки навчатимемо молодь, якій жити в новій країні, де я сподіваюся не буде корупції, та всі люди будуть далеко за межею бідності.  А поки потрібно за це боротися, та не миритися з обставинами. За цей час ми часто бачилися з  моїми сусідами. Я допомагала Данилові з дітьми, коли його викликали на роботу. Він працює місцевим електриком. Дуже важлива в наш час професія. В один з таких днів коли я сиділа з дітьми , до них завітала гостя.

-А чому мене ніхто не зустрічає?- питає блондинка модельної зовнішності  трохи старше за мене.

-Тітко Діано!- кричить малеча та біжить до тітки обнімаючи її.

-О це вже краще!- каже вона всміхаючись до дітей.

- Я вам дещо привезла.- каже вона, коли її нарешті відпускають з обіймів.

- Ось, це тобі Артеме- дає машинку на пульті управління.-А це тобі Вікуся.- і дає дівчинці книжки з Гаррі Поттером.

-Дякуємо, тітко Діано!- кажуть вони захоплено і знову обнімають її.

-А де ваш дядько?  А хто ця дівчина? Ваша няня?- питає оглядаючи мене невдоволено.

-Ні, це наша сусідка та вчителька Настя.- каже Віка.

-Настя.- кажу знайомлячись першою.

-Діана.- тітка цих янголят- каже всміхаючись до них.

-Приємно познайомитись. То де Данило?- питає вона.

-Він на роботі. Важливий виклик. Потрібен ремонт після обстрілу. Світла вже нема майже добу.- кажу я виправдовуючи сусіда.

-Зрозуміло. Діти йдіть до своєї кімнати, розгляньте подарунки, а я вам  приготую ваш улюблений чорничний пиріг.- каже лагідно тітка.

Видно, що вона справді їх дуже любить.

-Як мама готувала?- питає Артем.

-Як мама.- каже тихо Діана.

Діти йдуть до кімнати, а ми лишаємося вдвох і я відчуваю неприязнь цієї дівчини до мене.

-То хто ти насправді? Дівчина Данила?- питає починаючи готувати пиріг.

-Ні. Я лише та,  хто допомагає. Сусідка. – кажу витримуючи її погляд.