Глава 5

Я стою посеред крижаного міста. Як тільки побачила знову це місце, зрозуміла, що цей сон мене ніяк не відпускає. Взагалі-то не дуже цікаво завжди бачити тільки один і той самий сон. Прокидатися я, схоже, не збиралася, тому вирішила пройтися.

Я йшла, а вигляд ніяк не змінювався: тільки крижані скульптури та будинку було трохи менші або більші. Стало цікаво роздивитися зблизька ті скульптури, тому я підійшла ближче і почала роздивлятися, та коли все ж роздивилася, то жахнулася та відійшла трохи дальше.

Ці скульптури – це люди, справжні люди, тільки вкриті товстим шаром криги. Як таке взагалі можливо? Я, звичайно, розумію, що це все сон, але якщо він і далі мені буде так снитися, то я зійду з розуму. Це ж не нормально що живі люди вкриті кригою... якщо вони живі. Будинки, рослини та абсолютно все – в кризі.

Аж раптом я помітила якийсь силует. Я побігла туди, мені стало цікаво, хто ось так просто може ходити по цьому крижаному місті, та коли я добігла туди, куди пішов цей силует, там уже нікого не було.

У цей момент я знову прокинулася раптово, так ще й мене хтось штовхав в плече – від  цього настрій ще більше погіршився.

-Та досить вже!-гаркнула я на того, хто мене штовхав.

-Я просто тебе будила,-трохи невпевнено сказала Аріса.-По-перше, тобі вже потрібно вставати, бо якщо спізнишся, то прийдеться бігати зайві кола або ж він ще щось вигадає, а по-друге, ти щось бубоніла під ніс і ворочилася, тобі що, кошмар снився?

-Як багато ти зранку говориш,-сказала я та протерла обличчя руками.-І ні, мені не снився кошмар... поки що. А скільки в мене взагалі є часу?

-Ну, в тебе залишилося десять хвилин,-спокійно сказала вона.- А, до речі, ванна кімната зліва двері, як тільки вийдеш. А ще одне: на столику стоїть зілля, випий його, будь ласка, воно поміняє твій колір очей на зелений.

-Я досі не розумію, навіщо я на це все погодилася,-роздратовано сказала я.

-Бо, на жаль, у тебе немає іншого вибору. Ти ж не хочеш справді цілими днями стирчати в кімнаті? Але потім розкажеш, як все пройшло.

-Ага, обов’язково.

Я випила зілля та вийшла з кімнати і зайшла в ванну. Там вмилася, загалом зробила ранкові процедури, повернулася в кімнату. Там на мене вже чекала Аріса і готовий одяг, який мені потрібно вдягнути. Як тільки я одягнулася – а  це були темні штани, які облягали шкіру, і наверх сорочка – і  взула черевики. В принципі одяг мені сподобався, рухи не сковував, і в ньому я себе нормально почувала.

 У двері постукали і заговорили:

-Арі, вже час виходити,-сказав все той самий незнайомий хлопець, і цього разу в шафу ховалася не я – це  прийшлося робити Арісі.

Як тільки вона це зробила, то я відчинила двері. Там стояли двоє високих хлопці і досить вродливих: у того, що зліва, були зелені очі темне коротке волосся, а що справа, були голубі очі, але також темне коротке волосся. Вони навіть чимось схожі, подумалося мені.

-Ооо, сьогодні навіть швидше, давно б так,-сказав той, що справа, і, якщо моя пам’ять не помиляється, а точніше – пам’ять  Аріси, то це Кріон, її старший брат, а зліва також брат але Сайлен.

-Не повіриш, просто на вас чекала, от і швидше відчинила,-сказала я, стараючись копіювати їх манеру спілкування.

-Це правильно, але годі базікати, треба вже йти якщо не хочемо, щоб професор Роган придумав для нас цікаве завдання за спізнення.

Вони обидва взяли мене попід руки, і ми пішли. А в мене скалося враження, що мене на якийсь допит ведуть, бо як ще пояснити таку нашу невеличку делегацію в вигляді одної невеликої зростом дівчини і двох великих амбалів... ну, точніше хлопців, але вони на голову, може навіть трохи більше, вищі за мене і крупніші, звичайно ж.

Так ми і йшли: вони жартували, а я слухала і сміялася, якщо вже потрібно було хоч якось підтримати розмову, бо я до кінця так і не зрозуміла як правильно розмовляти із ними або ж іншими своїми одногрупника. Боже, як же все це досі дивно, і я досі не можу звикнути, що я справді зараз у магічному світі.

-Гаразд, мала, іди до своїх одногрупників, а то скоро все ж таки подумають, що ти перейшла до нас в групу,-сказав Сайлен.

 І тоді вони мене відпустили, а я, по пам’яті Аріси, дійшла до тих студентів, які сьогодні були моїми одногрупниками, і стала поряд. І, як мені встигла розповісти Аріса, всі групи бойовиків займають разом і завжди зранку.

Як тільки я стала на місце, перед нами появився серйозний чоловік років тридцяти з коротким волоссям і зеленими очима, але все одно виглядав привабливо – це  напевно той самий професор Роган. Він обвів усіх поглядом, після цього став ще серйознішим. Хоча  куди вже більше.

-І так, зараз усі біжимо двадцять кіл по стадіону,-сказав професор Роган, а ти ну дуже сильно здивувалася. Ну які двадцять кіл? Це ж знущання.