Джил

***

Джил сиділа на високому барному стільці, помішуючи каву, що парувала, і дивилася, в покрите морозними візерунками величезне вікно.

Сизий туман рано-вранці ще хитався по вистеленій різномастими каменями сільській площі.

Пахло хвоєю, шоколадом та мандаринами. Деревf повільно прокидалbся.

Годинник на старій вежі пробив сім. У деяких вікнах давно горіло світло. Джил знала всіх, хто живе в навколишніх будинках. Ліззі Квінстер завжди спала з увімкненим нічником через кошмари, слабкі нерви і занадто багату уяву, яку вона використовувала не за призначенням. З ранку до пізнього вечора жінка, немов суха, добре віджата губка, вбирала в себе жах телевізійного світу, варто згадати, що вона боялася власної тіні. Ліззі була, мабуть, єдиною жінкою, яка була по-справжньому щасливою дружиною. У селі говорили, що вона вийшла заміж надто пізно, та ще й за чоловіка, який був старший за неї на десять років. Тільки це все балаканина. Ліззі вийшла заміж вчасно та за чоловіка, який любив її, без зайвих умовностей. У них народилося двоє міцних хлопчаків, які здобули своє щастя далеко від батьківського дому і тепер відвідували рідні краї лише у свята. Два роки тому, саме на початку зими, вона його втратила; з тієї самої ночі, лампа в її спальні, горить слабким тьмяним світлом.

О п'ятій тридцять у вікні на третьому поверсі смарагдового будинку, що стоїть навскіс від кав'ярні ось уже двадцять років, спалахує світло – це Ріккі Сноу, власник сироварні. Колись, коли жив дід Джека Коуела, сир варили прямо на фермі. Батько Джека відмовився від цієї витівки, посилаючись на великі трудовитрати та нестачу часу. Ріккі Сноу варить кілька десятків сортів сиру. Коли будете в наших краях, обов'язково зайдіть у маленький затишний магазинчик, розташований на першому поверсі смарагдового будинку. Ніхто точно не міг відповісти на запитання, чому цей будинок називають смарагдовим. Вузький, витягнутий у вись, складений зі світло-жовтої обпаленої цегли, з химерними світло-зеленими цятками та прожилками, він стояв на своєму звичному місці добру тисячу років. Подейкували, що давним-давно, в цьому будинку жила сім'я ювелірних справ майстра, який робив красиві брошки, прикрашаючи їх смарагдами. Однак я, як хранитель історій, не можу підтвердити ці чутки. Він отримав своє ім'я завдяки чистій випадковості. Багато років тому, в його стінах знаходили притулок втомлені від довгих мандрів подорожні, багато з яких везли з собою коштовні скарби, здобуті часом не зовсім чесним шляхом. Проте, не будемо судити людей, що давно зотліли в утробі землі, адже ми поняття не маємо, як це: жити далеко в минулому, коли тебе, на кожному кроці, супроводжує власна смерть. Так ось, справа була на світанку. Куховарка, яка готувала прості ситні сніданки, не дорахувалась одного голодного рота. Будучи жінкою чутливою, вона відразу вирішила з'ясувати, хто наважився не спуститися до сніданку. Склавшись усе по-іншому, бідолашному б міцно дісталося за неповажне ставлення до жіночої кропіткої праці, проте йому пощастило - він був мертвий. Молодий чоловік, міцної статури, у нижній білосніжній сорочці, напівлежав на широкому низькому ліжку, його руки вільно спадали на зім'яту ковдру із збитої вовни, що лежала на підлозі. Збоку від тіла, що ще не охололо, лежав важкий пакунок, з нього недбалим розсипом виблискували тут і там незвичайної краси смарагди, вони поблискували під ногами розгубленої і наляканої куховарки, яка всю дорогу розжовувала масу запеклих висловлювань. І тепер не лишалося нічого, окрім, як проковтнути їх. Ніхто так і не дізнався, що трапилося в дальній кімнаті третього поверху, ця таємниця назавжди в'їлася в кам'яні стіни будинку, шепіт цієї страшної історії назавжди осів на дерев'яну, усипану смарагдами підлогу, щоб згодом, новенька, сором'язлива дівчина, що прибула на підробіток з далекого села, добре віджатою, змоченою в суміші води та оцту ганчіркою, швиденько прибралася. Так, будинок отримав своє ім'я – смарагдовий.

Рівно о шостій світло осяює вікна будинку, захованого в глибині непропорційної площі, – це прокинувся Ентоні Райлі. Він займає третій поверх, перший - старий здає в оренду, там розмістилася квіткова крамниця, а на другому поверсі мешкає місцевий лікар. Ентоні Райлі все своє життя воював за мир, пройшло чимало часу, перш ніж він зрозумів що до чого. Він зазнав значних втрат - його єдиний син загинув на полі бою, перш ніж він усвідомив, що воювати заради миру - це повний абсурд. У світі можна лише жити.

Мій Дід був мешканцем Миру. Чомусь за Світ нам часто доводиться воювати. Йому також довелося. За свою країну, за свою землю, за спокій дружин та матерів. Ось тільки про спокій і знають вони, коли їхні діти та чоловіки сплять в окопах. І мало хто з них побачить світанок.

У першому ж бою Дід прострелив собі ногу. А як же по іншому? Адже йому видали автомат. Командир прокричав команду «Стріляти!».

Дід застосував зброю. Дід не порушив наказу. Його визнали божевільним. Небезпечним для життя інших солдатів. Після довгих і болісних днів, проведених у шпиталі, його відправили додому. Все село насміхалося з нього. Його прозвали боягузом, нездатним захистити Батьківщину. Я ж вважала його наймудрішим із людей. Дід невпинно повторював, що всі ми – жителі Миру. А у Світі можна тільки жити. Воювати у Світі – неможливо.

Ми люди СВІТУ. Нас не цікавлять межі держав, національності, мова, якою розмовляють інші люди, їх колір очей, шкіри та інше. Ми затяті, пристрасні шанувальники ЖИТТЯ. Ми переконані, що у СВІТІ неможливо воювати, у СВІТІ можливо тільки жити. Пекти пироги, варити каву, розпалювати вогонь у старому курному каміні вітряними ночами, вирощувати ароматні трави та троянди, слухати музику дощу, дбати про себе та про близьких.