Керрі

***

Керрі нестерпно не любила Різдво. Її вивертало навиворіт від солодких усмішок незнайомих випадкових перехожих. Наприкінці грудня місто перетворюється на величезне село. Керрі на дух не переносила село.Там життя тече надто повільно, наче густий солодкий мед. Він гидко липне до рук, їх весь час хочеться добре помити.

У місті життя мчить зі швидкістю світла. У місті ти не можеш дозволити собі сидіти вдома. Місто сповнене подій. Вони всі потребують уваги.

Кожне Різдво перетворюється на жахливий кошмар.

Всі магазини нагадують вокзальні площі напередодні загальної евакуації. Що такого потрібно всім цим людям в останні дні грудня?

Керрі лежала на оббитій темно-вишневим оксамитом канапі, з химерним вигином, м'якими подушками того ж кольору. Її тіло було огорнуте в шовковий халат, що доходив до самих кісточок. Вона купила його в літній сезон знижок і тепер насолоджувалася ніжністю злегка прохолодної тканини, яка літала по оголеному тілу щоразу, коли Керрі робила якийсь рух. Вона любила подібні речі: речі, які здатні приносити задоволення. Вона крутила в руках витончений келих, з приготованим власноруч коктейлем. У Керрі завжди є випивка - сухий мартіні, джин, солодкий лимонад, значний запас розколеного льоду. У місті без парочки коктейлів просто не вижити. Особливо, в ті дні, коли вас відвідує дочка, що раптово подорослішала. Керрі поглядала на неї крадькома, їй хотілося, щоб вона стала схожою на неї саму, щоб вони разом ходили по магазинах, бурчали на шофера, що спізнився з-за пробок, змішували п'янкі коктейлі, носили дорогі шовкові халати і нескінченно балакали про чоловіків.

- Мені довелося скасувати всі зустрічі, у місті не залишилося жодної вільної машини.

- Що будеш робити?

- Добре, що цей шалений натовп поки що не заволодів стільниковими телефонами. Подзвоню комусь.

- Я збираюся до села на свята. Сподіваюся, ти не сумуватимеш.

- На відміну від тебе, ні. У мене вистачає мізків не покидати межі міста, інакше я давно зійшла б з розуму. Що ти збираєшся там робити?

- Бродитиму по дому в піжамі до самого вечора, почитаю книжку, прогуляюся. Ще хочу попросити тата принести величезну ялинку. У дальньому кутку горища є величезний дерев'яний ящик, напханий іграшками. Мені завжди хотілося розглянути їх ближче.

- Досить. Побережи мої нерви. Здається, від твоєї балаканини я зараз захворію. Тобі вже за двадцять, Ніколь. Ти давно не дитя. Я у твоєму віці була зайнята вибором вечірньої сукні, мене хвилювала зачіска, я згоряла від нетерпіння одягнути діаманти твоєї покійної бабусі, я хотіла блищати на найгучнішій вечірці року. Іноді я думаю, що приділяла тобі замало часу.

- За це я тобі окремо вдячна.

– Це все вона. Ти завжди любила її більше, аніж власну матір. Хоча вона палець об палець не вдарила, щоб у твоєму житті було все необхідне. Все я зробила.

- Знаю, люба. Закінчуй, бо в тебе знову розболиться голова. Якщо тобі більше нічого не потрібно, буду втікати, адже мені час додому.

- Твій будинок тут! Ніяк не збагну, чому ти називаєш свою знімну будку будинком?

- Не звертай уваги. До того ж, ти знову хмуриш чоло. Якщо бажаєш мати глибокі зморшки, продовжуй у тому ж дусі.

- Зморшки – це ознака нещасного материнства. Будь хорошою дівчинкою, принеси матусі склянку води, мені потрібно запити ліки. Хіба не для того я тебе народила?

- Люблю тебе.

- І я тебе люблю, хоча мені самій у це важко повірити. Ти нестерпна. Як твій батько.

- Я йому передам.

- Краще нагадай йому, що він зіпсував мені найкращі роки життя.

– Він ніколи про це не забуває. Ти не даєш йому такої нагоди.

- З чоловіками інакше не можна. Вони не заслуговують. Усі вони мають бути біля наших ніг.

- Можна не слухати твоїх порад?

- Тільки потім не прибігай до мене плакатися.

- Я побігла, бо спізнюся на останню електричку.

- Буду тільки рада. Це чудова нагода скористатися таксі.

Ніколь намотувала на шию об'ємний кашеміровий шарф, дивлячись у натерте до блиску дзеркало. Ліфт безшумно спускався у величезний хол, серед якого холодними блакитними вогнями горіла ідеальна конусоподібна ялинка. Вона була схожа на крижану піраміду: жодна гілочка не сміла вибитися із загальної маси, всі міцно трималися одна за одну, боячись порушити загальну картину, а якщо таке траплялося - гострі сталеві ножиці безжально розправлялися з неслухняними гілочками, вони мовчки падали під ноги палачу, як приклад для решти.

Відчинивши двері, вона набрала повні легені холодного зимового повітря. Наближався час чудес і місто було готове. Воно одягнулося у свій найкращий одяг.

На оголених гілках дерев, що ростуть біля дороги, горіли тисячі лампочок холодного білого кольору. Місто тримало марку.

Величезні скляні вітрини дорогих бутиків були елегантно та стримано прикрашені червоними скляними кулями різних розмірів. Під ногами нерухомих манекенів найкращі дизайнери розсипали штучний сніг. Нічого зайвого. Саме тоді містом править мінімалізм. Ця течія увірвалася в галасливий, квапливий мурашник життя і повністю поглинула його. Місто опинилося в полоні. Всі разом, одразу, немов виконуючи чиюсь гучну команду, жителі мегаполісу почали перебирати свої битком набиті вбиральні, прощаючись з давно похованими на задвірках шафи речами. Позбувалися від набридлих чашок, що кілька років тому тріснули посуду, ненависних статуеток, привезених далекими родичами зі щорічних відпусток. Як дивно: все це стільки років забирало в нас енергію, всі ці речі крали в нас життя, а ми навіть не здогадувалися про це. Вранці весь розсортований за спеціальною системою мотлох здадуть на переробку.